Я би хотіла ненавидіти силу, нанизану на мій скелет.
Але ні. Моя шкіра пульсує від чийогось життя, і я не ненавиджу це відчуття.
Я ненавиджу себе за те, що дістаю від цього задоволення. Я насолоджуюся тим, як це – наповнюватися життям, надією і людською силою, більшими, ніж ті, на які я здатна. Його біль дає мені насолоду, про яку я не просила.
І він не відходить.
Але він не відходить, бо не може. Тому що це я маю обірвати контакт. Тому що біль робить його безсилим. Бо він піймався в мою пастку.
Тому що я – Венерина мухоловка. Я смертельна.
Я падаю на спину і б’ю його в груди, відштовхуючи від себе, відштовхуючи його вагу від свого маленького тіла, і його непорушне тіло падає біля мого. Раптом я кричу та намагаюся роздивитися щось крізь запону сліз на своїх очах; я гикаю, я в істериці, нажахана непорушним виразом обличчя цього чоловіка, застиглими хрипами на його паралізованих губах.
Я вириваюсь і подаюся назад. Море солдатів розходиться переді мною. На кожному обличчі подив і відвертий жах. Дженкінз лежить на підлозі, і ніхто навіть не намагається до нього наблизитися.
– Хто-небудь, допоможіть йому, – волаю я. – Хто-небудь, допоможіть йому! Йому потрібен лікар – його треба забрати… він… о господи… що я наробила…
– Джульєтто…
– НЕ ТОРКАЙТЕСЯ МЕНЕ… ВИ НЕ ПОВИННІ МЕНЕ ТОРКАТИСЯ…
Варнер знову в рукавицях, він намагається пригорнути мене, намагається пригладити моє волосся, намагається витерти сльози, а я хочу його вбити.
– Джульєтто, тобі потрібно заспокоїтися…
– ДОПОМОЖІТЬ ЙОМУ! – кричу я, падаючи на коліна, мій погляд прикутий до постаті на підлозі. Інші солдати нарешті підходять ближче, обережно, немов постраждалий може бути заразним.
– Будь ласка, ви маєте йому допомогти! Будь ласка…
– Кенте, Кертісе, Соледаде. ПОДБАЙТЕ ПРО ЦЕ, – вигукує Варнер, перш ніж схопити мене в обійми.
Я ще шарпаюся, доки світ навколо потьмарюється.
Чотирнадцять
Стеля входить і виходить з фокусу.
Голова важка, зображення розмите, серце калатає. Виразний присмак паніки заліг десь під язиком, і я силуюся пригадати, звідки він. Намагаюся сісти і не можу згадати, чому лежу.
На моїх плечах чиїсь руки.
– Як ти почуваєшся? – Варнер дивиться на мене згори вниз.
Спогади раптом спалахують перед моїми очима, обличчя Дженкінза спливає у свідомості, і я розмахую кулаками й кричу, щоб Варнер мене облишив, намагаюся вирватися з його рук, але він лише усміхається. Коротко сміється. Притискає мої руки вниз до тулуба.
– Ну, принаймні ти прокинулася, – зітхає він. – На мить ти мене налякала.
Я намагаюся знову оволодіти своїми неслухняними кінцівками.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
