Гліб не бачив князя, той якось опустився і почорнів. Але нового воєводу зустрів приязно.
– Пояснювати не треба, – сказав він. – З твого листа я знаю все. Поляків більше не було?
– Ні, князю, не було, – відповів Гліб. – Вони були єдиними.
– Значить, тут чекати Лєшека не варто. Це добре.
Лев зітхнув.
– Що ж, воєводо, я задоволений тобою. Можеш зараз вертатися до сім’ї, а завтра зранку тебе і Богумила я хочу бачити у себе, – сказав він. – Хочу доручити вам обом важливе завдання. Але зараз відпочивайте.
Зрозумівши, що можуть бути вільними, Богумил з Глібом залишили князя Лева. Заінтригований Гліб допитувався свояка.
– Ти щось знаєш?
– Знаю, – підтвердив Богумил. – Але почекаю, поки про це скаже князь.
Більше Гліб від свояка не домігся нічого. Вони попрощалися перед будинком, де останні три роки жив Гліб. Від дороги господарство було відгороджене невисоким частоколом. Гліб відкрив скрипучу хвіртку і одразу побачив маму. Жінка саме розвішувала недавно випрану білизну. Злата сплеснула руками, підбігла до сина і обняла його.
– Повернувся! – лише сказала.
– Повернувся, мамо! – відповів Гліб. – Тільки-но був у князя, і він відпустив мене до завтра. Добрава?
– В домі. З Мечиславом. Ми чекали на тебе. Богумил говорив нам, що їде за тобою. Ми знали.
– Зайдемо до хати, мамо.
Вони удвох зайшли всередину будинку. У натопленій кімнаті знаходилися жона Добрава з малим сином на руках. Побачивши Гліба, обоє, неначе за командою, усміхнулися, а Мечислав протягнув до батька ручки. Гліб швидко розстібнув пояс з мечем, зняв з голови шолом і лише тоді взяв сина. Добрава притулилася до чоловіка.
Сім’я нарешті об’єдналася за останні три місяці. Правда, новина про те, що Глібові знову прийдеться кудись вирушати, дещо засмутила і Добраву, і матір, але вони вже були призвичаєні до подібного життя, та й те, що князь зробив їхнього чоловіка і сина воєводою, дещо заспокоїло їх. Хоча, куди повинен поїхати Гліб і з якою метою, поки що залишалося невідомим для всіх.
– Завтра дізнаюся, – заспокоїв Гліб.
Назавтра князь Лев Данилович прийняв їх обох у тій же залі. Він був не один. По обидва боки сиділи княгиня Констанція Угорська і син Юрій. Вже тоді Гліб почав здогадуватися про майбутнє завдання.
Навіть будучи в особистому війську княжича, Гліб (та й Богумил також) все ж нечасто бачив княгиню, про крутий норов котрої ходили не лише чутки. Тому він її трохи побоювався. Але присутність княгині натякала на важливі державні справи, що мали вирішуватися сьогодні.
– Боярине Богумиле! Воєводо Глібе! – звернувся до них Лев Данилович. – Ваші останні дії дають нам підставу довірити вам важливу державну таємницю. Ваша сміливість під час такої невдалої для нас битви дозволила врятувати військо від ще більшої катастрофи. Та й син наш Юрій вибрав саме вас.
Князь на хвильку
