покинув кімнату.
Присутні послідували за ним, при цьому не перестаючи обговорювати почуте. Вони ще не знали, чи не відмовиться молодий воєвода від свого рішення, але було зрозуміло одне: спокійне життя для них закінчилося.
Тим часом Гліб накинув на себе теплий одяг і простоволосий попрямував центральним майданом до воріт, залишивши десятникам самим вирішувати йти чи ні. Але ніхто не наважився залишитися за теплими стінами. За дивною процесією спостерігали нечисленні ратники.
Гліб на чолі десятників вийшов за ворота і зупинився. Видно, на Щекотів вже давно не нападали. Це новий воєвода зрозумів, стоячи на насипу перед брамою (а не навісному мосту). Повертівши головою у різні сторони і чудово розуміючи, що виглядає не дуже солідно, Гліб, тим не менше, продовжив, неначе не було ніякої перерви:
– Я хочу, щоб зараз же ви зібрали людей, яких тільки можна. Всіх! І ратників також. Гаяти часу не можна. Людей направити вгору рубати гілки. Розкласти їх на дні того, що ви так сміливо називаєте ровом. І підпалюйте. Гілок має бути багато, земля повинна розмерзнутись. Розтане земля – знімете ґрунт. Дійшли до мерзлоти – знову підпалили. Невже так важко буде це зробити? Князь покинув Щекотів незадоволений.
Гліб вперше згадав про розмови Лева Даниловича.
– Роботу не припиняти ні на мить! – продовжив воєвода. – Рів має бути глибокий. У два моїх зрости.
– Але воєводо! – виступив наперед десятник Ярополк (Гліб згадав, як його звати). – Так, ти правий: таким чином ми викопаємо рів. І встигнемо до приходу поляків. Але вогонь буде великий і високий. Боюся, що таким чином ми викопаємо рів, але спалимо частокіл.
– А ви не бійтеся! – відказав Гліб. – Змочіть дерево водою – і вогонь його не візьме, і коли воно замерзне, то важче його буде взяти. І ще…
Він тупнув ногою по замерзлій землі.
– Ось цього тут не має бути. Вирити рів і підвісити міст.
– Але тут немає моста! – вигукнув хтось.
– Так зробіть!
Гліб обвів десятників поглядом і, повторивши: «Робіть!», – повернувся у фортецю.
А десятники розбіглися виконувати свою роботу.
Гліб тим часом зайшов всередину відведеного йому будинку і стомлено опустився на лаву. Він вирішив не контролювати, як виконуються його розпорядження. Вирішив почекати. А поки що можна і чимось підкріпитися.
– Є тут хтось? – голосно запитав він, мало при цьому сподіваючись на те, що хтось відгукнеться.
На його велике здивування, бокові двері, скрипнувши, відчинилися. У кімнату увійшла старша жінка і зупинилася в нерішучості. – Як тебе звати? – запитав Гліб.
– Бояна, пане!
– Ти готувала для попереднього воєводи?
– Так, пане!
– Що ж, неси! Перевіримо, чи, може, у цьому причина поганої роботи мого попередника.
Почувши таке, жінка продовжувала стояти в нерішучості, потім обернулася і залишила кімнату. Невдовзі на столі перед воєводою з’явилася звична йому у поході нехитра їжа,
