леді значно більше, ніж того вимагали обов’язки поліціянта.
Медсестра підвелася й поклала свої останні речі до сумки, дала Луїзі короткі вказівки щодо догляду за литкою та пішла.
– Що відбувається? – запитав Гаррі, помітивши колір обличчя свого друга. Він широко йому всміхнувся, хоча Ґай йому й не відповів.
– Міс Кеннон, – почав Ґай. – У жодному разі не хочу вас образити, але гадаю, що вам, мабуть, потрібно… Ну, якщо дозволите запропонувати…
– Що? – запитала Луїза.
– Так, що? – промовив Гаррі, розважаючись від душі.
– Гадаю, що вам потрібно начистити черевики, – випалив Ґай. – Я можу зробити це для вас на вокзалі Вікторія, там у мене все необхідне. І ми з Гаррі… Я маю на увазі, ми з сержантом Конлоном саме повертаємося туди. Хіба ж ні, Гаррі?
Луїза придушила в собі сміх. Ґай це побачив і намагався не показати образи. Він знав, що більшість чоловіків його віку вже мають коханих, а Гаррі намагався звести його з однією чи двома танцівницями з «Клубу 100», та він ніколи не заходив далі, ніж віскі з соком та безславне повернення додому.
– Чому ви робите це для мене? – запитала Луїза.
Щоки в Ґая знову спалахнули. Він прочистив горло.
– Гм, ну, називайте це громадським обов’язком. Та краще нам іти, якщо ви хочете встигнути на потрібний потяг. Бачте, вам треба дістатися до…
Він довго розповідав про потяги до Лондона, через Лондон до Паддінґтона, а потім знову до Оксфордширу, так, щоб встигнути до пів на п’яту, та проте Луїза не слухала. Думка, що це можливо, що вона отримає шанс змінити своє життя, захоплювала багатством можливостей. Це ніби спробувати з’їсти цілий шоколадний торт за раз – неймовірно, та існує ризик, що виявиться не до снаги.
– Зупиніться, сержанте?…
– Салліван.
– Сержанте Салліван. Дякую за все це. Справді. – Вона коротко йому всміхнулася. – Немає потреби везти мене кудись. Я можу дістатися сама. Я дуже вам вдячна. До побачення. – Луїза підвелася, лиш трохи здригнувшись, і почала йти.
Ґай сіпнувся, ніби хотів зупинити Луїзу, але Гаррі глянув на нього і двоє чоловіків відпустили її.
– Якщо ви впевнені, міс Кеннон. Ось, візьміть, – сказав Ґай і передав Луїзі переписаний розклад потягів.
Луїза взяла його, кивнула й поклала до кишені поруч із листом. Вона не мала з собою нічого, крім носовичка, і знала, що в неї обмаль часу – дядько Стівен пересяде на наступний потяг до Льюїса, щоб знайти її.
Через кілька хвилин Луїза чекала наступного потяга, щоб повернутися до Лондона. Оглядаючи платформу, вона вже скоро помітила гарно вбраного джентельмена середнього віку – безсумнівно, частого гостя ділового центру міста. На ньому була форма банківського працівника, котелок, короткі гетри, в руці туго згорнена парасолька, шкіряний портфель. Вона чекала потрібного сигналу – так, це воно. Чекаючи на потяг, усі це роблять: мацають кишеню пальта, щоб перевірити, чи гаманець і досі там. Намагаючись не накульгувати, Луїза пройшла до своєї жертви, її серце шалено калатало в грудях.
