кумедні імена, – вигукнула Луїза, а тоді затисла собі рота рукою. Вона не хотіла говорити цього вголос. Та проте їй так кортіло розсміятися від усього цього, від клятого невимовного полегшення.
Ненсі захихотіла.
– О, деякі з них – то не справжні імена. Тут мало кого називають справжніми іменами. Май та Фарв, це лорд та леді Редесдейл, називають мене Коко, бо моє чорне волосся, коли я народилася, нагадало їм Верховного ката з «Мікадо».[8] Скоро збагнеш.
– Сподіваюся, – сказала Луїза.
– Скільки тобі років? – раптом запитала Ненсі, коли вони звернули на доріжку.
– Вісімнадцять, – відповіла Луїза.
– Тоді ми подружимося, – промовила Ненсі, коли вони дісталися дверей. – Зможеш почати негайно? О, сюди йде пані Віндзор. Я краще піду. Побачимося пізніше! – Вона підморгнула Луїзі й зникла.
Наступного ранку, прийнявши ванну та розчесавшись, поспавши ніч у порожній кімнаті для прислуги (її одяг дивовижним чином виявився випраним та сухим ще до того, як вона прокинулася), Луїза увійшла до ранкової кімнати,[9] щоб познайомитися з леді Редесдейл. Леді сиділа на блідо-рожевому дивані. Луїза тремтіла від хвилювання, але знала, що це її єдиний шанс. Вона мусила отримати цю роботу.
Їй поставили кілька безцеремонних запитань – ім’я, вік, освіта, довідки про її досвід роботи з родиною Шовелтон, яких Луїза згадала в листі з проханням про працевлаштування. Луїза могла чесно відповісти про імена та вік доньок, адже чула їх у розмовах на кухні, але не так чесно про те, як вона водила їх до Кенсінґтонських садів на денну прогулянку та лагодила їхні сукні.
– Мені варто написати місіс Шовелтон щодо рекомендацій, – сказала леді Редесдейл, і Луїзине серце тривожно забилося в грудях. – Але невістка пані Рупер, Дженні, поручилася за тебе, тож поки що цього задосить. Як бачиш, ми дещо поспішаємо.
Луїза кивнула, не довіряючи своєму голосові: навряд би їй вдалося щось, що не скидалося б на писк.
– До речі, коли ти зможеш почати? – продовжила леді Редесдейл.
– Сьогодні, моя леді.
– Сьогодні? – Вона різко глянула на неї. – Ти привезла із собою валізу? Це досить самовпевнено.
– Ні, моя леді, я не привозила з собою валізи.
– То в тебе з собою нічого немає?
– Ні. Мені нічого не потрібно.
– Усім потрібно кілька дрібниць, – сказала леді Редесдейл.
– Можливо, я могла б з’їздити додому за ними через тиждень чи два, – сказала Луїза. Їй не хотілося, щоб нові роботодавці почали підозрювати, що вона від чогось тікає. Хоча для цього, мабуть, дещо запізно.
– Так, гадаю, що так. Не можу заперечувати, що це було б доречно. – Вона жестом вказала на великий живіт, добре помітний під її простою сукнею. – Ми дамо тобі тиждень випробного терміну. Якщо няня Блор та пані Віндзор будуть задоволені тобою, то матимеш вихідний
Британська комічна опера про середньовічну Японію.
У старих великих будинках: вітальня, до якої вранці потрапляє сонце.
