сказав, що на цьому в нього все. Старшина присяжних прокоментував, що вони теж не мають запитань. Схоже, газетяру кортіло щось уточнити, однак, добре подумавши, він просто нашкрябав кілька кінцевих нотаток. Наступне слухання призначили на четверте лютого на третю годину дня у залі місцевої мерії Ґастінґса. Коронер закінчив, назвавши напад «малодушним та підлим актом», а потім відпустив суд.
Поліціянти виходили з зали суду останніми. Ґай та Гаррі обмінялися схвильованими поглядами – це було їхнє перше розслідування вбивства і вони відчували дитячий захват від того, що були тут присутні. Всюди за межами зали виднілися люди в формі, зволікаючи, аж доки не вийшла Мейбл Роджерс. Її за руку міцно підтримував худорлявий чоловік.
Гайт віддав наказ:
– Вайне, повертаймося до твого відділку. Нам потрібно скоординувати план до наступного дізнання.
Вайн пригладив вуса й якусь мить завагався перед тим, як відповісти: Гайт не був його босом, і до того ж він добре знав, що справою опікується місцева поліція, але все ж таки Гайт мав вище звання. Тож важко було заперечувати, якщо його керівник потребував допомоги Скотленд-Ярду.
– Так, звісно. Ви можете скористатися моїм кабінетом.
У поліційному відділку Бексгілла люди сиділи на численних дерев’яних стільцях, втиснутих у порожню коробку, якою і був кабінет Вайна. Гайт, утверджуючи своє право інспектора-криміналіста Скотленд-Ярду, контролював ситуацію:
– Це проблемне вбивство, хлопці. У нас немає ні зброї, ні реальних свідків. Сьогодні вранці я розмовляв телефоном із керівництвом залізничної лінії Брайтона. Вони хочуть, щоб цю справу розкрили швидко, – промовив він, перекотивши між пальців нову сигару. – Схоже, що сьогоднішня стаття в «Mail» про відомі вбивства на залізниці не надто збігається з уявленнями їхніх пасажирів про добробут.
Він вирішив запалити свою «гавану» і підняв її, шукаючи на столі Вайна сірники. Їх там не виявилося.
Ґаю забракло снаги заговорити, натомість він зняв окуляри і почав витирати їх кутиком свого піджака. Гаррі кашлянув, намагаючись перехопити погляд друга. Вони обговорили справу на вихідних, коли зустрілися в суботу ввечері, нібито на коктейль чи два, як завжди, у нічному клубі Гаррі, та насправді їх обох приголомшили новини про смерть міс Шор. Те, що починалося як розслідування жорстокого нападу, – а це вже саме собою жахливо й зовсім не вписувалося в їхню звичну рутину, – тепер стало вбивством. У їхніх головах вчинився безлад, який могли зрозуміти тільки вони двоє: шок, глибокий страх та мужність. Так, саме це могло нарешті зробити їх чоловіками, такими, як їхні друзі та брати, що побували на війні.
Вони обговорювали місце злочину, той факт, що не було зброї, хоча армія поліціянтів прочесала сімдесят із гаком миль залізниці між Вікторією та Бексгіллом. Єдиним, що дало хоч якусь підказку, став закривавлений носовичок кольору хакі, але такі носовички мали тисячі колишніх солдатів. Інші зачіпки, якщо й були, то незначні: кров на стінах, зламані окуляри, порожній гаманець, вкрадені коштовності. Ґай знову і знову обмірковував, чи було тут щось, що він мав помітити. Зрештою, потяг міс Шор зупинявся у Льюїсі. Її нападник точно міг вийти на першій зупинці.
