посмішці від власного дотепу.
– Я не розумію.
– Зрозумієш, коли зайдеш до кімнати. Заходь. – Він шугонув її немовби бездомного пса, який випрошував у нього недоїдки.
– Ні, – сказала Луїза. Вона зрозуміла, що він мав на увазі. – Ні. Я розповім Ма.
Єдиний жорстокий порух його великої долоні припав прямісінько в щоку, і Луїза майже сповзла на підлогу, де стояла босоніж. Її халат був не задосить туго запнутий навколо нічної сорочки, а коли вона спробувала підвестися, випроставши руку й намагаючись намацати кухонний стіл, то відчула ще один ляпас, цього разу тильним боком долоні, у ту ж таки щоку. Вона відчувала, як палає обличчя, біль у щелепі почав пульсувати. Ані сльозинки, очі були сухі, а в горлі пересохло ще більше.
– Твоїй матері цього знати не потрібно. У неї вдосталь проблем, чи не так? Та годі вже, кажу востаннє – заходь.
Довгу пронизливу мить Луїза дивилася на дядька. Він теж дивився на неї та кивнув підборіддям на двері. «Це… – подумала вона. – Дійшло й до цього».
Стівен єдиний помітив, що вона вже не дитина. Раз чи двічі він казав, що вона «не просто миле личко», й Луїза із задоволенням приймала легку похвалу. Тепер вона зрозуміла.
Дівчина відірвала руку від щоки та щільніше закуталася в халат, туго перев’язуючи вузол. Тоді вона розвернулася та зайшла до сусідньої кімнати, м’яко зачинивши за собою двері, бо не хотіла розбудити матір.
Біля каміна, де вже давно згас жар, стояв чоловік. Вона вже бачила його раніше, в пабі далі вулицею, коли ходила забирати Стівена додому на вечерю: Ліам Магоні. Їй перехопило подих.
Його очі – вузькі щілинки, рот рішуче застиг. Вона стояла біля дверей, рукою стискала округлу ручку. Думала: «Доки триматимуся за неї, зі мною все буде гаразд».
У майже повній темряві здавалося, ніби загострилися всі відчуття. Вона відчувала запах елю в його диханні, поту, що просочувався з кожної пори; їй навіть ввижався запах бруду під його нігтями. За дверима почулося човгання: Стівен прихилився вухом до дверей, щоб послухати.
– Ходи сюди, дівчинко, – промовив Ліам і рукою сковзнув до застібки паска, жовта мідь відблискувала в напівсвітлі.
Луїза не рухалася.
– Не дуже добре вихована юна леді, правда? – сказав він.
У Луїзи побілили кісточки на руках.
Його голос пом’якшав.
– Тобі нічого боятися. Я хочу лише подивитися. Тобі поталанило з обличчям, ти це знаєш?
Він фиркнув від сміху, підходячи до неї, та простягнув руку. Луїза відступила й схрестила руки на грудях.
– Ти ні на що не дивитимешся, – сказала вона. – Чого б ти там не хотів, я тобі цього не дам. Торкнешся мене, і я закричу.
Чоловік зареготав.
– Тихіше. У цьому немає потреби. Послухай, справа в тому… – він стишив голос та нахилив голову, щоб говорити їй просто в вухо. Вона знову відчула запах алкоголю та поту й заплющила очі.
