style="font-size:15px;"> – То не тикайте мені «рідна мати» та «рідний брат»! Джеко був негідником!
– Але не вбивцею, – додав Калґарі.
Він наголосив на цьому. Мікі зиркнув на нього й кивнув.
– Гаразд. Це ваші слова… І ви наполягаєте на цьому. Джеко не вбивав її. Чудово. Хто ж її вбив? Ви про це не думали? То подумайте зараз. Подумайте про це… і тоді почнете розуміти, що ви з нами всіма робите.
Він розвернувся та швидко вийшов із кімнати.
Розділ четвертий
Калґарі винувато мовив:
– Містере Маршалл, дуже люб’язно з вашого боку погодитися зустрітися зі мною знову.
– Нічого, – відповів юрист.
– Як вам відомо, я поїхав у Сонячний Ріг і зустрівся з родиною Джека Арґайла.
– Так.
– То, сподіваюся, ви хочете почути про цей візит?
– Так, містере Калґарі. Саме так.
– Мабуть, вам складно зрозуміти, чому я знову прийшов до вас… Бачте, все склалося не так, як я очікував.
– Так, – проказав юрист. – Можливо, так.
Його голос був, як і завжди, сухим і неемоційним, але щось у ньому заохочувало Артура Калґарі продовжувати.
– Бачте, – продовжив Калґарі, – я гадав, що на цьому історія завершиться. Я був готовим до певного, так би мовити, природного обурення з їхнього боку. Хоча мій струс можна визначити як волю Божу, їхню точку зору можливо пробачити. Я, крім усього, мав надію, що це компенсує вдячність, яку вони відчуватимуть через повернення Джекові Арґайлові його доброго імені. Це не так.
– Розумію.
– Можливо, містере Маршалл, ви передбачили, що станеться? Пам’ятаю, коли я був тут раніше, ваш підхід мене здивував. Ви очікували на ставлення, з яким я стикнувся?
– Докторе Калґарі, ви ще не розповіли мені, як до цього поставилися.
Артур Калґарі підсунув стілець ближче.
– Я думав, що щось закінчую, змінюю, скажімо, закінчення написаного розділу. Проте мене змусили відчути, мене змусили побачити, що замість закінчення розділу я його почав. Почав щось зовсім нове. Як на вас, я чітко окреслив ситуацію?
Містер Маршалл повільно кивнув.
– Так, – погодився він, – можна й так сказати. Я таки вважав (і визнаю це), що ви не усвідомлювали всіх наслідків. Однак інакше й бути не могло, бо, звісно, ви не знали передісторії та окремих фактів, крім тих, які зазначено в судових звітах.
– Ні. Тепер я це розумію. Аж надто чітко. – Він підвищив голос і збуджено продовжив. – Вони відчували не полегшення, не вдячність. Це був страх. Страх того, що може відбутися. Правильно?
Маршалл обережно зауважив:
– Гадаю, ви цілком маєте рацію. Зауважте, я це говорю тільки з ваших слів.
– А якщо так, – правив своє Калґарі, – то я не можу повернутися на свою роботу, не виправивши можливе. Я все ще втягнутий у це. Я відповідальний за те, що життя цих усіх людей змінилося. Я не можу просто вмити руки.
Адвокат
