розрахувався, а потім запитав:
– Ви часом не знаєте будинку із назвою Сонячний Ріг?
Старий одразу ж пожвавився. У його очах спалахнули вогники цікавості.
– Чому ж, знаю. Он там, праворуч від вас, проступає за деревами. Підніміться вздовж пагорба та зверніть праворуч, а потім новою дорогою повз забудови. Цей будинок аж наприкінці.
– Дякую.
– Ви сказали Сонячний Ріг? Де місіс Арґайл…
– Так, так… – перервав його Калґарі. Він не хотів це обговорювати. – Сонячний Ріг.
Ледача й досить особлива посмішка викривила губи поромника, раптом роблячи його схожим на древнього хитрого фавна.
– То вона називала так той будинок під час війни. Це був новий будинок, щойно зведений, і ще не мав назви. Але земля, на якій він стояв, лісовий виступ – Гадючий Ріг, отак! Але Гадючий Ріг не подобався їй, не для назви будинку. Сонячний Ріг – от як назвала. А ми всі тут називаємо його Гадючий Ріг.
Калґарі швидко подякував, попрощався і почав підніматися пагорбом. І хоч здавалося, що нікого немає, він відчував, як на нього зиркають із вікон невидимі очі тих, хто добре знає, куди він іде, хто перемовляється поміж себе: «Він іде до Гадючого Рогу…»
Гадючий Ріг. Якою слушною була ця назва!
Нехай спізнає, що гадючі зуби – це менший страх…[2]
Він швидко опанував свої думки. Треба зібратися і зосередитися на тому, що він мусить сказати…
II
Калґарі підійшов до кінця нової дороги, з гарними будинками по обидва боки, до кожного з яких прилягав невеликий садочок, площею одна восьма акра, де росли альпійські рослини, хризантеми, троянди, шавлії, герані – залежно від уподобань власників.
Наприкінці дороги була брама з написом готичними літерами «СОНЯЧНИЙ РІГ». Він відчинив її та попрямував коротким заїздом. Перед ним стояв будинок – сучасний, міцний, безликий будинок із похилим дахом і верандою. Він міг стояти в будь-якому пристойному передмісті чи житловому мікрорайоні. На думку Калґарі, будинок не відповідав панорамі. Бо панорама вражала. Річка в цьому місці різко вигиналася, майже розвертаючись у протилежний бік (на іншому її березі височіли вкриті лісом пагорби), а вище за течією ліворуч знову повертала, звіддаля відкриваючи огляду луки та сади.
Калґарі якусь мить милувався річкою. «Тут годилося б звести замок, – міркував він, – неймовірний, смішний казковий замок! Такі, які роблять із пряників і покривають глазур’ю». Натомість тут був гарний смак, поміркованість, стриманість, купа грошей і абсолютна відсутність уяви.
Звісно, Арґайлів у цьому не звинуватиш. Вони не будували будинок, а просто купили його. Одначе вони, хтось із них (місіс Арґайл?), його вибирали…
Він сказав собі: «Далі відкладати не можна…» – і натиснув на ґудзик електричного дзвінка біля дверей.
Стояв і чекав. Трохи почекавши задля годиться, натиснув дзвоник знову.
Кроків за дверима не почув – вони відчинилися раптово.
Здивований, відступив назад. Через розбуркану уяву йому здалося, що перед
Король Лір. Дія перша, сцена четверта (переклад з англ. М. Рильського).
