словам.
– Ну то що ви хочете?
Позаду неї, в задній частині холу, він помітив інше обличчя. Непоказне, простакувате обличчя. Можна було б порівняти його з млинцем – обличчя жінки середнього віку, з кучерявим, жовтувато-сивим волоссям, закрученим аж на маківці. Вона вичікувала, як невсипущий дракон.
– Міс Арґайл, це щодо вашого брата.
Естер Арґайл глибоко вдихнула. Із сумнівом промовила:
– Майкла?
– Ні, Джека.
Вона спалахнула:
– Я так і знала! Я знала, що ви прийшли через Джеко! Чому ви не дасте нам спокою? Усе скінчено, досить! Навіщо це продовжувати?
– Ніколи не можна сказати напевне, що щось скінчено.
– Але це скінчилося! Джеко мертвий. Чому ви втручаєтесь? Усе скінчилося. Якщо ви не журналіст, то, мабуть, лікар, або психолог, або ще хтось такий. Будь ласка, йдіть собі. Не турбуйте мого батька. Він зайнятий.
Вона взялася зачиняти двері. Калґарі поквапливо зробив те, із чого мав почати: він видобув із кишені листа й вручив його дівчині.
– У мене лист від містера Маршалла.
Дівчина сторопіла. Її пальці непевно схопили конверт. Вона розгублено перепитала:
– Від містера Маршалла… з Лондона?
До неї підійшла та жінка середнього віку, що вичікувала в закутку холу. Підозріло глипнула на Калґарі, і йому згадалися іноземні жіночі монастирі. Звісно, це ж обличчя черниці! Бракує лише білосніжного чепчика, чи як там його називають, чорної чернечої ряси та вуалі. Це обличчя не споглядальниці, а келійниці, що підозріло визирає крізь ледь відхилені важкі двері, перед тим як неохоче дозволити вам увійти та провести до монастирської приймальні чи абатиси.
– Ви від містера Маршалла? – запитала вона.
І це пролунало достоту як звинувачення.
Естер усе ще дивилася на конверт. Потім, без жодного слова, повернулася та побігла сходами.
Калґарі залишився на порозі під звинувачувальним і підозріливим поглядом келійниці-дракона.
Він хотів щось сказати, але не спромігся нічого вигадати. Тож завбачливо мовчав.
Невдовзі пролунав голос Естер – холодний і відсторонений.
– Батько говорить, щоб він зайшов.
Її сторожовий пес дещо неохоче відступив, одначе вираз підозри на обличчі не змінив. Калґарі пройшов повз, поклав капелюх на стілець і піднявся сходами до Естер, яка чекала на нього.
Його вразила стерильна, немов у дорогому санаторії, чистота будинку.
Він попрямував коридором за Естер і спустився трьома сходинками. Вона прочинила двері навстіж, жестом запросила його ввійти, зайшла за ним і зачинила двері.
То була бібліотека, і Калґарі із задоволенням роззирнувся. Атмосфера цієї кімнати відрізнялася від атмосфери решти будинку. Це була кімната, де жила, працювала та відпочивала людина. Уздовж стін височіли книжкові стелажі, великі крісла були пошарпаними, але зручними. На письмовому столі в приємному безладі лежали папери, а на столиках
