землі». Щоранку о п’ятій вона вже на ногах, доїть корів, і так аж до полудня. Загалом життя тут чудове, якби не той Альфред Інґлторп! – Джон раптом пригальмував і глипнув на годинник. – Може, встигнемо забрати Синтію. Ні, вона вже, мабуть, вийшла з лікарні.
– Синтія? Це ж не твоя дружина, правда?
– Ні, Синтія – протеже моєї матері, дочка її шкільної подруги, яка одружилась із нечесним адвокатом. Він прогорів, і дівчинка залишилася сиротою й без копійки. Мама прийшла на допомогу, і Синтія живе з нами вже зо два роки. Вона працює в госпіталі Червоного Хреста в Тедмінстері, за сім миль звідси.
Він замовк, бо ми під’їхали до чудового старого будинку. Дама в цупкій твідовій спідниці, що схилилася над трояндами, випрямилася, помітивши нас.
– Привіт, Іві! Ось наш поранений герой! Містер Гастінґс, міс Говард.
Міс Говард щиро, аж до болю потисла мені руку. Мене вразили блакитні очі на засмаглому обличчі. То була приваблива жінка років сорока з глибоким голосом, майже чоловічим, коли його підвищувала. Досить приємна дебела постать із відповідними ногами в добротних черевиках. Її спосіб спілкування, як я невдовзі виявив, вирізнявся телеграфним стилем.
– Бур’яни ростуть просто за руками. Не встигаю з ними справлятися. Можу й вас запрягти до роботи. Обережніше тут.
– Запевняю, я б з радістю вам допоміг, – відповів я.
– Не треба так казати. Ніколи. А то пошкодуєте.
– А ви цинічна, Іві, – розсміявся Джон. – Де ми сьогодні питимемо чай: усередині чи надворі?
– Надворі. Надто гарний день, щоб сидіти в чотирьох стінах.
– Що ж, ходімо. Ви вже досить попрацювали в саду сьогодні. «Достоїн бо робітник своєї нагороди»,[1] самі знаєте. Ходіть, відпочиньте.
– Гаразд, – сказала міс Говард, знімаючи садові рукавиці, – мушу погодитися з тобою.
Вона провела нас за будинок до місця, де під тінню величезного платана був накритий стіл для чаювання.
З одного з плетених крісел піднялася постать і зробила кілька кроків нам назустріч.
– Моя дружина, Гастінґсе, – сказав Джон.
Я ніколи не забуду, як уперше побачив Мері Кавендіш. Її високу струнку фігуру на тлі пломенистого світла; яскраве відчуття жаристого вогню, який, здавалося, відбивався в її прекрасних золотисто-карих очах, неймовірних очах, що відрізнялися від очей усіх інших жінок, яких я знав; того надзвичайного спокою, який, попри все, складав враження дикого неприборканого духу в прекрасному та благородному тілі – усе це залишило в моїй пам’яті неймовірне враження. Я ніколи цього не забуду.
Мері Кавендіш привітала мене, сказавши кілька приємних слів чистим низьким голосом, і я занурився в плетене крісло, відчуваючи надзвичайну радість, що прийняв Джонове запрошення. Місіс Кавендіш подала мені чай, а кілька тихих зауваг, які вона зробила, лише посилили моє перше враження про неї як надзвичайно чарівну жінку. Уважний слухач завжди стимулює розповідати, і
Луки 10: 7 (пер. І. Хоменка). (
