було надзвичайно важко зрозуміти цю прихильність.
Шістнадцяте липня припало на понеділок. Це був день переполоху. У суботу відкрився благодійний ярмарок, і того вечора був запланований приурочений цьому захід, на якому місіс Інґлторп мала декламувати вірш про війну. Із самого ранку ми всі працювали над організацією заходу та прикрашанням зали в селі, де він мав відбутися. Пізно пообідали та провели полудень, відпочиваючи в садку. Я помітив, що Джон поводився якось незвично. Він був надзвичайно збуджений і розтривожений.
Після чаю місіс Інґлторп прилягла відпочити перед вечірньою подією, а я запропонував Мері Кавендіш зіграти партію в теніс.
Десь за чверть сьома місіс Інґлторп покликала нас, попередивши, що ми запізнимося, бо вечеря сьогодні раніше. Ми поквапилися, щоб зібратися вчасно, і ще не встигли закінчити трапезу, як машина вже чекала перед дверима.
Захід пройшов із великим успіхом, виступ місіс Інґлторп зустріли бурхливими оплесками. Окрім цього, було також кілька живих картин, у яких брала участь Синтія. Вона не повернулася з нами, тому що її запросили на вечерю, і дівчина залишалася ночувати у своїх подруг, з якими позувала в живих картинах.
Наступного ранку місіс Інґлторп снідала в ліжку, тому що була досить утомлена; але о пів на першу вона з’явилась у відмінному настрої й потягла мене з Лоуренсом на святковий обід.
– Таке чарівне запрошення від місіс Роулстон. Вона, знаєте, сестра леді Тедмінстер. Роулстоуни прибули сюди ще з Вільгельмом Завойовником – одна з наших найдревніших сімей.
Мері залишилася в Стайлзі під приводом раніше домовленої зустрічі з доктором Бауерстайном.
Обід був дуже приємним, і коли ми їхали назад, Лоуренс запропонував повернутися через Тедмінстер, розташований менш ніж за милю вбік від нашого шляху, і відвідати Синтію в аптеці. Місіс Інґлторп підтримала цю ідею, але оскільки повинна була написати кілька листів, то висадила нас там, і ми мали повернутися разом із Синтією ресоркою.
Нас затримав недовірливий санітар, поки не підійшла Синтія. У неї був свіжий і гарний вигляд у довгому білому спецхалаті. Вона привела нас до свого святилища й представила колезі, досить моторошній особі, яку Синтія весело називала «Шишка».
– Скільки пляшечок! – вигукнув я, оглядаючи невеличку кімнату. – Ви справді знаєте, що в кожній із них?
– Скажіть щось оригінальне, – зітхнула Синтія. – Усі, хто сюди заходять, кажуть це. Ми вже планували вручити приз першому, хто не скаже: «Скільки пляшечок!» І я знаю, що ви скажете далі: «Скількох людей ви отруїли?»
Сміючись, я зізнався в цьому.
– Якби ви, люди, тільки знали, як легко отруїти когось помилково, то не жартували б про це. Що ж, вип’ємо чаю. Ця шафка заповнена різноманітними таємними припасами. Ні, Лоуренсе, це шафка з отрутами. Та велика шафка. Саме та.
Ми пили чай у веселому настрої, а опісля допомогли Синтії мити посуд. Коли відклали останню чайну ложечку, у двері постукали. Вираз
