до нас. Потім глянула на годинник.
– Роботи більше немає, «Шишко»?
– Ні.
– Гаразд. Тоді замикаймо та ходімо.
Того дня я побачив Лоуренса в зовсім іншому світлі. На відміну від Джона, було надзвичайно важко зрозуміти, що це за людина. Він був повною протилежністю свого брата практично в усьому, надзвичайно сором’язливий і замкнутий. Однак у його манерах був певний шарм, і я подумав, що, якщо пізнати його краще, можна мати до нього більш глибокі почуття. Я завжди вважав, що його ставлення до Синтії було досить незграбне, та й дівчина, у свою чергу, наче соромилася його. Але того дня вони обоє були дуже веселі, щебетали одне з одним, як двоє дітлахів.
Коли проїжджали через село, я згадав, що мені потрібні кілька марок, тому ми зупинилися біля поштового відділення.
Вийшовши з будівлі, я наскочив на маленького чоловічка, що саме заходив. Я відійшов убік, щоб вибачитися, коли раптом, голосно скрикнувши, він міцно обійняв мене й поцілував.
– Mon ami Гастінґс! – викрикнув він. – Це таки mon ami Гастінґс!
– Пуаро! – вигукнув я.
Я повернувся до ресорки.
– Міс Синтіє, яка несподівана для мене зустріч! Це мій старий друг, мсьє Пуаро, якого я багато років не бачив.
– О, ми знаємо, мсьє Пуаро, – весело відповіла Синтія. – Але я й не здогадувалася, що він ваш друг.
– Так, справді, – серйозно сказав Пуаро. – Я знаю мадемуазель Синтію. Своєю присутністю тут я завдячую доброті місіс Інґлторп.
Коли я запитально глянув на нього, він додав:
– Так, друже мій, досить люб’язно з її боку запропонувати свою гостинність сімом моїм співвітчизникам, які, на жаль, стали біженцями зі своєї батьківщини. Ми, бельгійці, завжди згадуватимемо місіс Інґлторп із вдячністю.
На вигляд Пуаро був доволі незвичайний чоловічок. Не вищий від п’яти футів шести дюймів, але тримався з неймовірною гідністю. Його голова формою нагадувала яйце й завжди була ледь нахилена в один бік. Жорсткі вуса, як у військових. Акуратність одягу просто дивовижна. Мені здавалося, що й пилинка завдасть йому більше болю, ніж вогнепальна рана. Проте цей химерний дженджуристий чоловічок, який, як я прикро зауважив, тепер накульгував, колись мав славу одного з найзнаменитіших співробітників бельгійської поліції. Його детективне чуття було надзвичайне, і він досяг успіху, розплутуючи найскладніші справи того часу.
Пуаро вказав мені на скромний будинок, де проживав зі своїми співвітчизниками, і я пообіцяв незабаром навідатися. Потім він ефектно підняв капелюх, прощаючись із Синтією, і ми рушили до котеджу.
– Дуже приємний чоловік, – сказала Синтія. – Я й не знала, що ви знайомі.
– Самі того не знаючи, ви виявили гостинність до знаменитості, – відповів я.
Решту дороги я переказував їм різні подвиги й перемоги Еркюля Пуаро.
Усі повернулися в чудовому настрої. Коли ми ввійшли в передпокій, місіс Інґлторп вийшла зі свого будуара. Здавалося, вона чимось стривожена й засмучена.
– А,
