швидко.
– Ага. Ти мене не поцілуєш?
– Що?
– Я так швидше засну. Будь ласка.
– Ральфе…
– Я серйозно. Це як сигнал моєму мозку, що можна відключатися.
– Ральфе, чорт забирай!
– Тільки поцілуй. Чесно, більше нічого.
– Не мели дурниць. Добраніч.
Знову тиша – чути лише дихання. Я починаю засинати. Згадується розмова з офіціанткою.
Сказали для чоловіка в чорному з жінкою теж у чорному. Сидять на дивані від Філіппа Старка під дзеркалом навпроти картини Тамари де Лемпицької. Звідки помічниця Урі могла про це дізнатися?
– Джен?
– Що?!
– Ну будь ласка, – шепоче він.
– Це що, у тебе така стратегія? Напитися до відключки, а потім зробити свій хід у подальшому гротескному хаосі?
– Ага, – сміється він. – Узагалі-то ні. Це вперше в мене.
– Що вперше? – у голову приходить жахлива думка.
– Уперше. Ну, ти розумієш. Уперше в моєму ліжку жінка.
– Ральфе!
– Після Елен.
– Чорт забирай. Слухай, я не в ліжку. Тобто так, але не в тому сенсі! Гаразд, я викликаю таксі.
– Ні-ні, не треба! Вибач. Пробач мені. Правда. Усе, спи. Добраніч, Джен.
Ну нарешті!
Коли я була маленька і не могла заснути, тато казав мені: уяви, що ти в кріслі пілота в ракеті. Твій великий палець на червоній кнопці запуску. Натиснеш кнопку – і ракета домчить тебе в космос. Сядь зручніше в кріслі, розслабся. За п’ять секунд ти натиснеш кнопку. П’ять. Уяви, як твій палець лежить на кнопці. Уяви, яка вона, та кнопка. Чотири. Через ілюмінатор над головою видно Місяць на тлі нічного неба. Туди ти й полетиш. Три. Усе готово. Два.
Ральф удає, що хропить. Хрррр – уііі – хрррр – уііі – хрррр – уііі. Я не втримуюся і починаю сміятися. Повертаюся на 180 градусів до нього обличчям і збираюся чмокнути його – аби тільки замовк.
Але щось не так.
Соромно сказати, але поцілунок виходить доволі серйозний. Що? Мені соромно сказати?
Отакої.
Він не забув почистити зуби й цілується доволі непогано – як для комп’ютерного генія. Дякувати Богові, спати він ліг у трусах, але його – гм – ентузіазм вони приховують погано.
– Ральф, твій мозок уже може відключатися, – кажу я.
– Ну ще один. Ще один, – канючить він у стилі телепузиків.
– Ральфе…
Ми знову цілуємося, і…
Ну, що тут сказати.
Його наполеглива рука знов у мене на стегні.
– Який же я радий, що Урі не приїхав.
– Ральфе, так не можна… Ми ж працюємо разом. У мене залізне правило. Ніколи… на роботі…
(Узагалі-то ніяких таких правил у мене немає.)
Він сміється.
– Та ми ж ніколи нікому не скажемо! От і немає проблеми.
Ейдан
Мушу зізнатися, слова Ральфа мене засмутили. Що, виходить іноді
