я розлучився, продав компанію, а син поїхав навчатися.
– Дорослий уже! Він, мабуть, народився, коли ти був страшенно молодий.
– Мені було двадцять шість. Ми не планували… Але я відчував, що треба радісно приймати його появу в моєму житті, розумієш?
У неї стало серйозне обличчя, а я продовжив розповідати про своє раннє батьківство та про те, як раптом руйнування сім’ї змішалося зі страшенною удачею.
– Тож тепер ми лишилися удвох із кролем.
– У тебе є кролик?! – її очі розширилися.
– Віктор. Виявилося, що це дівчинка, але ім’я вже причепилося, тому так і лишили.
– Та ти, мабуть, жартуєш!
– Ну, ми спробували змінити ім’я на Вікторія, але якось не пішло. Тож я іноді звертаюся до кроля як до хлопчика, а іноді як до дівчинки.
– У мене теж є кролик! Кролик! Це ж треба, який збіг!
– І не кажи. В одній кімнаті у двох людей є кролики.
– Як дивно!
– А як звати твого?
– Мерлін.
– Ого!
Якусь мить ми мовчимо й обдумуємо це несподіване відкриття. Ця розмова про кролів набагато краща тієї, що була в мене з Маршею.
– Ми, мабуть, любителі кроликів, – вона пальцями робить собі на голові кролячі вушка, потім морщить ніс і кілька разів ним смикає. Дивно бачити, як таке робить доросла людина. На завершення цієї вистави вона показує кролячі зуби – дуже мило, але занадто вже дивно.
– Насправді Віктор – кролик мого сина. Я думав, коли Кольм поїде з дому, вона вже давно той…, – я глибоко вдихаю, – піде з цього світу…
– Але бабуся Віктор помирати не збиралася й заволоділа твоїм серцем?
– Мабуть, що так. Вона ж стала членом родини – дурним пухнастим членом родини.
– Маємо дбати про дурних пухнастих друзів, еге ж? – вона вимовляє «маймо».
– Розкажи про Мерліна.
– Бачив зоомагазин поблизу Мерріт-парквей[44]? Мабуть, ні. А я якось випадково туди забігла – дуже хотілося в туалет. І побачила його. Він сидів у клітці – і заговорив до мене. Це білий нідерландський карликовий кролик – дорога порода. І він трохи чарівний.
– Тому ти й назвала його Мерлін?
– Присягаюся тобі, він так мені й сказав: «Думала, попісяти сюди зайшла? Ні-ні. Мені судилося поїхати звідси з тобою». Не вголос, звісно.
– Добре, що не вголос.
– У мене раніше не було кролів. Я купила його – за тридцять баксів, – а ще сіна та гранул. Він увесь час абсолютно спокійно сидів, – наче все так і мало бути. Узагалі, гадаю, що, справді, так і мало бути.
– Ти тримаєш його в клітці?
– Ні.
– То він… е-е-е? Паскудить усюди?
– У нього є спеціальний лоток, де він робить усі свої справи. Він охайніший за мене. Тобі треба з ним познайомитися.
– Я б залюбки.
– Ми
Давня дорога в лісі з чудовим краєвидом, має обмежений доступ.
