я того як Прометей викрав вогонь – світло та розум – задля блага всіх людей, Зевс карає його: титана приковують до гори Кавказ, й орел, прилітаючи щодня, видзьобує його печінку, яка виростає знов і знов, щоб таким чином, через біль та страждання, щодня здійснювалось велике жертвоприношення любові. В більш езотеричних варіантах цього міфу йдеться про те, що у лівий бік Прометея було увігнано залізного лемеша. І коли розіп’яте божество запитало: «Чому ви робите це зі мною?» – таємничий голос із далекої височини, вищої від Олімпу і самого Зевса, донесений до Прометея Гермесом – вісником, богом мудрості, – відповів: «Тому, що цього хоче Доля; тому, що це – Доля…»
Усі народи інтуїтивно відчували, що далеко за межами проявленого, навіть вище від будь-якого персоніфікованого божества, існує таємничий принцип Долі. У давньоєврейській Кабалі він зветься Ain Soph (Ейн-Соф), «Ніщо». Це той, хто знаходиться на вершині Корони, хто керує усіма невидимими істотами. Його імпульс опускається з височини, щоб досягнути нашого дуального світу, де всі речі проявляються і набувають форми завдяки «зіткненню», шоку, сплетінню сил, енергії та матерії.
У стародавньому індійському пантеоні також існує божество, яке перевершує можливості будь-якого інтелектуального, раціонального розуміння. Подібне йому зустрічається і в пантеонах доколумбової Америки і стародавнього Китаю. Мова завжди йде про верховне божество, яке не має імені та атрибутів і репрезентує незворушну долю.
Чи існує насправді така невблаганна й невідворотна доля? І чи існує бодай якийсь спосіб жити у злагоді з такою долею? Чи можна сказати, що долі не існує, а є лише непідлегла воля, завдяки якій ми, і тільки ми самі, будуємо свою власну долю?
Важко відповісти на ці питання, тому що завжди можна знайти приклади, які свідчать на користь обох підходів. Деякі з них вражають. Кілька місяців тому в Англії було знайдено роман, написаний маловідомим письменником близько 1890 року.
У книзі йдеться про величезний лайнер, який перевищував за розмірами всі кораблі тієї епохи і був водотоннажністю майже 60 000 тон; судно мало назву «Титан». Під час свого першого урочистого плавання з Англії до Нью-Йорка цей корабель узяв на борт більше двох тисяч пасажирів. За день до прибуття до порту призначення він зіштовхується з айсбергом, який серйозно пошкоджує його, і тоне. На всі сигнали тривоги та благання про допомогу, які він посилав одразу після аварії, практично ніхто не звернув уваги і не прийшов на порятунок – такою сильною була загальна впевненість у тому, що подібний корабель неможливо знищити. В результаті загинуло безліч людей; катастрофа стала найбільшою в історії мореплавства. Двадцять років потому історія, описана в романі, до найменших деталей повторилася в реальності.
Як можна пояснити таке? Звідки, яким чином цей невідомий нам письменник зміг дізнатися про те, що має трапитися через двадцять років? І взагалі, як відбувається, що інколи ті ситуації, які мають статися, позначаються заздалегідь, проявляючись людям у символічній формі?
Моїм першим учителем езотеричної філософії був літній професор, німець на прізвище Шміт. Мені було тоді 17 років. Я пам’ятаю, як одного разу він розповів мені історію про свого приятеля, також літнього пана, знавця астрології, який жив у Лондоні.
Справжнім учням, які переходячи із життя в життя на своєму учнівському шляху дають обітницю служіння на благо людства, під час вивчення астрології забороняється вираховувати дату своєї смерті. Учителі, боги вважають, що ми були б не в змозі жити нормальним повноцінним життям, якби знали, коли настане момент нашої смерті. Навіть той, хто вже не прив’язаний до фізичного світу і, відповідно, не вірить у смерть, може мати дітей, учнів, про яких ще треба піклуватися, справи та книги, які має завершити, – і якщо людина знає, коли настане її смерть, це може погано вплинути на відтинок її життя, що лишилося, й відняти у неї багато невідомих їй можливостей, які залишаться, таким чином, невикористаними. Саме тому, хоча для того, хто володіє справжнім знанням астрології, вирахувати його власні «точки смерті» (їх-бо ж маємо кілька) неважко, він ніколи не робить цього. Щоб зрозуміти той факт, що кожна людина має кілька «моментів смерті», треба уявити, що наше життя подібне до конуса, всередину якого ми входимо й рухаємося по спіралі; крізь першу «точку смерті» ми проходимо доволі легко, потім проходимо крізь інші, у яких, можливо, врятуємося, а можливо й ні; але кола, які ми описуємо, стають все меншими й меншими, поки ми не досягаємо останнього з них, де «точки смерті» уникнути вже не вдається.
Також забороняється вираховувати «точки смерті» близьких нам людей, яких ми любимо.
Отже професор розповів мені про те, як його товариш все ж таки вирахував власну «точку смерті»; він визначив не тільки дату, але й спосіб, у який він покине цей світ. Він дізнався, що помре від задушення. Проте, попри свої великі знання, він відреагував на це трохи спрощено: поїхав жити у пустелю Сахара, впевнений у тому, що у зв’язку з відсутністю людей хоч би там що, а від задушення померти неможливо. Єдина річ, яку він забув вирахувати у своєму гороскопі, – це, власне,
