ти сказала, тебе звати, любонько?
– М… Мері Вільямс.
Першого разу я начебто назвав себе не Мері, а якось інакше, а через те мимоволі похнюпився – здається, я назвався Сарою; ох, і погано ж я себе почував – вона неначе приперла мене до стінки, і я боявся, що це буде помітно, тож і боявся звести на неї очі. Мені хотілося, щоб жінка заговорила: чим довше вона мовчала, тим гірше я себе почував. Нарешті вона промовила:
– Любонько, здається мені, спершу ти сказала, що тебе звати Сара?
– Атож, мем, Сара Мері Вільямс. Сара – моє перше ім’я. Хто зве мене Сара, а хто – Мері.
– Ага, он воно що!
– Атож, мем.
Мені трохи полегшало, а проте кортіло якнайшвидше накивати п’ятами. Я не міг глянути їй в обличчя.
А вона як почала розводитись, які нині тяжкі часи настали, та як їх із чоловіком злидні обсіли, та як зухвало бігають у них по халупі щури, та як пішла, як пішла – що вже я за свою тривогу почав забувати. А щодо щурів, то так воно й було. Я сам бачив, як один у кутку раз у раз вистромляв носа з діри. Жінка сказала, що вона тримає напохваті якісь речі, щоб кидати в щурів, коли залишається вдома сама, а то вони не давали б їй спокою. Вона показала мені свинцевого прута, скрученого вузлом, і пояснила, що здебільшого влучає дуже добре, але днів зо два тому звихнула руку й тепер не знає, чи зможе влучити. А втім, вона націлилася й шпурнула свинцем у щура, але не влучила і скрикнула: «Ой!» – так їй рука заболіла. Тоді попросила мене шпурнути, коли щур знову висунеться з діри.
Мені дуже хотілося мерщій забратися звідти, поки не повернувсь додому старий, але я не показував того. Взяв оту штуку і, тільки-но щур вистромив свого носа, націлився й кинув, – і якби щур сидів на місці, то йому б таки перепало. Господиня сказала, що удар був добрий і наступного разу я неодмінно влучу. Вона підвелася й принесла свинець назад, а потім узяла трохи пряжі й попросила, щоб я допоміг її розмотати. Накинувши мені свою пряжу на обидві руки, господиня почала змотувати її в клубок, та все роз-повіда та й розповіда про себе й свого чоловіка. Аж раптом урвала та й каже:
– Ти приглядай за щурами. Краще тримай свинець на колінах, щоб був напохваті.
І вона кинула мені свинець на коліна, а я вмить упіймав його, стиснувши ногами. А далі вона побалакала зі мною ще хвилинку і раптом, знявши пряжу з моїх рук, глянула дуже лагідно мені просто в обличчя та й каже:
– Ну, то яке ж твоє справжнє ім’я?
– Т-та що ви кажете, мем?
– Яке ж твоє справжнє ім’я? Білл, чи Том, чи Боб? Чи, може, яке інше?
Я затремтів, як осика, і не знав, що мені робити. А проте сказав:
– Будь ласка, не смійтеся з бідного дівчатка, мем! Якщо я вам заважаю, то я…
– Ні, ти не підеш. Сядь на місце й сиди. Я тебе не скривджу і нікому про тебе не скажу. Ти тільки звір мені свою таємницю, не крийся від мене. Я тебе не викажу; більше того – я тобі допоможу. І мій старий допоможе, коли буде треба. Ти, як на мене, втікач-підмайстерко
