молода, бо холодна вода», – засміявся я. – Моя мама тебе завжди невісточкою називала.
– От через те, мабуть, і питали.
– Мені краще піти звідси…
– Навіть не думай! Не відпущу! Піде він… Куди? Хто тебе чекає? А про молодого й молоду… То я так, просто нагадала тобі, думала, забув. У селі про це вже давно ніхто не пам’ятає. Та й ті шукальники-питальники самі не вірять, що ти міг із такої далечини аж до села дістатися. Ще ніхто звідти не повертався. Думають, що ти десь там, у тайзі, заховався в якійсь барложці, а може, і загинув дорогою… Що більше часу пройде, то певніше вони так думатимуть. А там щось зміниться. От побачиш, щось зміниться! Не може так бути весь час. Не покидай мене. Я ж… Я без тебе помру!
– Ти щось сказала? Ні? Мабуть, мені просто почулося. Та куди ж ти пориваєшся? Чого навіть у сні тулиш до себе свою торбеху писану-вишивану, ніби в ній твоя доля схована? Що тебе так тривожить? Кого ти боїшся? Ну-ну, спокійно, спокійно. Ось випий ще трохи настоянки й спи. Усе минеться. Синці зійдуть за кілька днів, зламані ребра зростуться. Думаєш, звідки цей старий знає, що в тебе ребра зламані? О, я багато знаю, багато, зеленоока. Поспи ще трохи. Я посторожу.
То було дивовижне літо. Не вельми спекотне, але й без набридливої мокви, яка так полюбляє наш озерно-лісовий край. Спочатку я тільки підглядав за ним крізь щілинку між причілковими снопами. Бачив, як поступово змінюється колір трави зі смарагдового до темно-зеленого, як з-під високих трав’яних хвиль, ніби з-під океанських вод, несподівано випинаються, випливають і вибухають різними барвами острівці квітів, як вони, млосно поніжившись під теплим небом, знову зникають, пірнають у глибини часу, наче в океанські води, аж до наступного літа. Як наливаються соками плоди, шерхне й потроху рудіє картоплиння, як усе нижче опускаються важкі круглі корони соняхів.
То було наше літо. Райське літо. Тітка Ганна тільки зрідка навідувалася на хутір із села, де тяжко домучував свій вік її покалічений артритом батько. Тож Соломійка, схожа на бджілку, притрушену сонячним пилком, поралася за двох: сапала город, носила воду з калабані на огіркові грядки, зжинала серпом бурячиння для теляти, виганяла корову на випас, годувала цілий виводок качок. Я дивився з горища, як вона клопочеться, й аж нетямився, так хотілося взяти в руки косу чи сапку, граблі чи пилку, стати поруч із Соломійкою. Але вона й чути про це не хотіла: «Береженого й Бог береже». І я нудився у своєму сховку та чекав ночі.
Ті ночі!.. Спочатку відчинялася ляда, крізь неї піднімався оберемок літніх ароматів – пахло то любистком, м’ятою й чебрецем, то суницями й чорницями, то свіжими огірками й кропом, то вишнями і яблуками-папірівками. Слідом за тими пахощами з’являлася Соломійка. Сонце м’яко промінилося крізь її смагляву шкіру й освітлювало горище. Пружні груденята, як налиті медовими соками яблука, падали мені до вуст. Ми раювали. Я божеволів від того сяйва, від тих доторків, від тих пахощів, від того ніжного туркотіння.
Якось, коли вона заснула
