чимало галасу в усій Речі Посполитій.
Погляди всіх присутніх звернулися на прибульців, коли ті увійшли. Споглядали з неабияким подивом і цікавістю на пана Скшетуськогo, маршалок же, привітавши їх вдячно, зараз же спитав:
– Чи це того славного лицаря я маю перед собою, котрий листи з осадженого Збаража королеві привіз?
– Це я прокрався, – підтвердив пан Ян.
– Дай же мені, Господи, таких офіцерів якнайбільше! Ні в чому іншому так панові Чарнецькому не заздрю, бо зрештою знаю, що і мої малі заслуги в людській пам’яті не згинуть.
– А я Заглобa! – назвався літній лицар, випинаючи груди.
Тут він повів оком по зібранню. Але маршалок, котрий кожного хотів собі узяти, зараз же вигукнув:
– Хто ж не знає про чоловіка, котрий Бурлая, ватажка варварів, зарубав, і котрий військо Радзивілла збунтував.
– І панові Сапєзі військо привів, яке, правду кажучи, мене, а не його, вождем собі обрало, – доповнив пан Заглобa.
– І як же ваша милість захотіла, маючи таку посаду, зректися її і в пана Чарнецькогo службу прийняти?
На це пан Заглобa скосив око на пана Скшетуського і відповів:
– Ясновельможний пане маршалку, з вашої гідності як я, так і вся країна приклад бере, як для загального добра зрікатися амбіцій та особистого.
Пан Любомирський зашарівся від задоволення, а пан Заглобa взявся в боки і вів далі:
– Пан Чарнецький навмисно нас прислав, щоб ми вашій гідності від його імені й усього війська вклонилися, й одночасно донесли про визначну вікторію, яку нам Господь Бог над Канненберґом отримати дозволив.
– Ми чули вже тут про це, – зронив доволі сухо маршалок, в якому вже прокинулася заздрість, – але охоче з вуст реального свідка ще раз послухаємо.
Почувши це, пан Заглобa зараз же взявся розповідати, лише з певними змінами, бо сили Канненберґa зросли в його устах до двох тисяч людей. Не забув літній шляхтич згадати і про Свено, про себе, і про те, як на королівських очах решту рейтарів зараз же біля річки вирізали, як обоз і триста гвардійців втрапили до рук щасливих переможців, словом, вікторія виросла в цій оповідці до неймовірних розмірів поразки шведів.
Слухали всі пильно, слухав і пан маршалок, але зітхав щораз частіше й обличчя його наче заледеніло, нарешті він сказав:
– Не заперечую, що пан Чарнецький знаменитий воїн, але ж він сам усіх шведів не з’їсть і для інших хоча б на ковток залишиться.
Пан Заглобa по слово далеко не пішов:
– Ясновельможний пане, це не пан Чарнецький цю вікторію здобув.
– А хто ж тоді?
– Пан Любомирський!
Настала хвилина загального здивування. Пан маршалок рота відкрив, повіками закліпав і дивився на пана Заглобу таким спантеличеним поглядом, немовби хотів його спитати: «Якої саме вам клепки бракує?»
Але пан Заглобa не дав збити себе
