Сніжної та Онуфріївської церкви. Врешті найстарший Осташко, хлопець хирлявий, та до наук спосібний, покинув злиденний отчий поріг і подався в європейські землі шукати щастя. Було тоді йому за двадцять.
Пішки дійшов до Кракова, звідти – то як купчин, то як ремісник – до Вроцлава і Маґдебурґа, набирався знань у цехових та гільдійських школах. Нарешті прибився до Праги. Дізнавшись, що тут існує alma mater, в якій вчаться юнаки з усієї Європи, з боязню постукав у двері Карлового університету. Ректором був тоді Ян Гус.
Осташко слухав лекції в Ієроніма Празького, проповіді Гуса у Віфліємській каплиці. Отримав звання маґістра вільних мистецтв у той рік, коли в Констанці палало вогнище. Потім разом з празькими гуситами сидів ув’язнений у міській ратуші. 1420 року серед тисячі пражан зустрічав переможця над хрестоносцями – сліпого Яна Жижку, який одне око втратив під Ґрюнвальдом, а друге в битві з німецькими лицарями на Вітковій горі. Тоді пішов Осташко за скорописця до загону Зиґмунта Корибута, посланого на допомогу гуситам великим князем Литви Вітовтом. Звідки міг знати Осташко, що Корибут помагатиме празьким патриціям? Тож коли таборити вигнали Зиґмунта з Чехії, викривши його змову з папою Мартином V, мусив повернутися до Львова й Осташко.
Нікого з рідних не застав на Підзамчі – роком раніше мор спустошив Львів, а з халупи й сліду не залишилося. Тож пішов Волинським шляхом навмання і на другу ніч зупинився в Олеську.
…Дорога обезлюднилась ще вчора. Куди йому, Осташкові, за кінними та й пішими теж. Кволість в’ялила його все більше й більше, він вряди-годи приставав і вдивлявся у сиву імлу, чи не видніє де село, щоб попроситися до хати, бо вже несила йти. Та над білим рівним полем лише кружляло гайвороння і вітер свистів у гіллі тополь і в сухому стеблинні, що стирчало над шкірою снігу.
– Чорне гайвороння на Русь, – простогнав. – Де наш Жижка?
І, наче у відповідь, зателенькали позаду дзвіночки. Він оглянувся і зупинився. З синього туману вихопилися запряжені парою гнідих коней залубні. Вони шугнули повз Осташка, та, видно, помітив його чоловік, що сидів у санях, закутаний бараницею. Він гукнув до візника:
– Стій, Гарасиме! Поглянь, чи то не Осташко плететься он, мов сновида.
– Таж він, – відказав візник, зупиняючи коней. – Я його зразу впізнав, але ж не підбирати вашій милості по дорозі всіляку голоту.
– Голота голотою, а грамотій у нас один, – мовив Івашко і помахав Осташкові рукою.
Осташка в Олеську знали всі. Він появився кілька років тому, а звідки – городяни не відали та й не цікавилися: багато ж люду – торгового, ратного, жебручого – мандрувало битим шляхом, що проліг з Угрів на Волинь. Осташка добре знали, хоч жив він далеко за кресом города, на узбіччі Білої гори, і називали його Каліграфом, бо умів він писати по-руськи, по-польськи й латиною: його послугами користувалися путні бояри, ленна шляхта, купці, цехмістри і навіть староста Олеського замку Івашко Рогатинський давав йому на перепис грамоти.
– Сідай,
