не йду на зговір з ними… Мене визволили з тюрми русинські князі, і перед ними я в боргу… Правда, король забрав мене потім з Констанци до Кракова і примирив з тобою, але ти відсунув мене в Чернігів і Трубецьк. Ви обидва з Яґайлом ненавидите і боїтеся Свидриґайла, тепер же кожен хоче переманити його до себе. А за мене русинські князі клали голови на плаху. То пора мені сказати своє слово. Я заберу твою корону і на чолі русинських князів та бояр піду на Яґайла».
– Піду! – вигукнув Свидриґайло і пожбурив порожній кухоль.
І тоді голоси ураз замовкли, тиша задзвеніла у вухах князя.
Ковані двері зали для учти розчинилися, перелякані кухмістри й креденсери збилися гуртом на порозі, чекаючи бозна за віщо кари від крутого норовом князя; Свидриґайло змахнув рукою, і вони дрібно позадкували; з облицьованого кахлями каміна зникли привиди, і захмелілий князь подумав, що вони вмить перемістилися туди, до червоного палацу Вітовта, куди його, Свидриґайла, не запрошено, але де присутнє чуйне вухо: трефніс8 Генне.
У цього блазня завидна доля. Коли Вітовт після втечі з кревської тюрми перебував у Мальборку при дворі маґістра тевтонського ордену, сталася така оказія. Грали в карти: маґістр, великий комтур і Вітовт, а поза їхніми спинами терся, підглядаючи, вертлявий, худенький, зовсім ще юний блазень, якого маґістр назвав Курчатком9. «Банк Вітовта! – закричав нараз трефніс. – Три королі в нього!» Скинули карти, у Вітовта виявилось тільки два. «Де третій?» – спитали комтур і маґістр у зніченого вигнанця. «Третій – він! – показав трефніс на Вітовта. – Хіба Литва – не королівство?»
Незабаром після цього з допомогою хрестоносців Вітовт посів престол у Вільні, а блазня, який напророкував вигнанцеві удачу, маґістр милостиво подарував великому князеві.
Те спокусливе слово «король» не покидало свідомості Вітовта. Його нашіптували до вуха не лише Генне, а й імениті князі та бояри, та роки минали, а королем був Яґайло. Програш у битві з татарами над Ворсклою примусив Вітовта надовго забути про корону.
Одного разу – тоді Свидриґайло жив у приниженні при дворі Вітовта – Генне вигукнув у присутності обох двоюрідних братів: «Нема більших брехунів, як Вітовт і Свидриґайло!» – «Чому?» – запитали його брати. «Бо один каже: «Усе знаю», а не знає нічого, а другий каже: «Не знаю нічого», а знає усе». Вітовт спересердя ударив блазня по лиці. Той скривився і мовив: «Чому ти про себе гірше думаєш, ніж Свидриґайло?» Свидриґайло за це подарував блазневі кунячу шубу, і відтоді Генне служить двом панам.
Привиди зараз ведуть останню нараду в червоному палаці, куди Свидриґайла не запрошено. Але пізно вночі, коли захмелені русинські бояри будуть куняти або веселитися під дуди скоморохів, прослизне до Стирової башти трефніс Генне й розповість…
Шістдесятип’ятирічний імператор Священної Римської імперії Сиґізмунд І Люксембурзький, тричі розбитий гуситами, але у своїй напористій волі – «щоб у Чехах не залишилося жодного
Блазень.
Das Hühnchen – курчатко
