тепер хазяїн. Чого тільки не передумала, які сумніви не мучили її днями і уві снах, та відганяла від себе слабкості, спокуси й вагання – десь глибоко в серці ще жевріла надія повернутися в Україну.
А татарин таки сказав небавом:
– Будь моєю дружиною, Маріям.
Заплакала. Просила пожаліти її – не може віри своєї зрадити, чоловіка свого, знакомитого полковника Самійла, забути не може…
Не наполягав татарин. Коли минув рамазан, і мусульмани різали баранів на байрам, привів на святковий обід жінку у білому фередже20 – злооку туркеню. Здогадалася Марія, що це нова її господиня, і заніміла від страху: продасть її тепер господар. І тоді каяття, ганебне й боягузливе, скрутило душу: чом не стала жінкою татаринові, тепер же їх розлучать із дочкою!
Нова хазяйка відразу дала зрозуміти, який порядок буде в хаті. Витягла з казана баранячу кістку і пошпурила нею в кут – жеріть; кривився на те господар, та мовчав, а згодом сказав до Марії:
– Не буду тебе продавати, хай лютує. Ти добра, Маріям. Ще вчора господиня штурхала її в спину і погрожувала продати дочку, бо що з неї за користь, ще вчора падала Марія на коліна, обіцяючи ночами сидіти за верстатом, аби тільки не розлучали їх… А нині вранці, коли туркеня подалася на базар, татарин увійшов до хати, жалісливо глянув на Маріїну дочку – не мав своїх дітей – і сказав ледве чутно:
– Ідіть собі. Ви вільні…
Це слово «вільні» було несподіваним для Марії, приголомшило воно її зовсім. Вклонилася господареві до ніг, подякувала, похапцем зібрала свої мізерні пожитки, схопила дівчинку на руки і вибігла. Чвалувала крутими вуличками, завмираючи від страху, що повернеться з міста туркеня і дожене її, бігла, ховаючись за кам’яними стінами, що заступали вікна будинків, квапилася до північних кафських воріт, щоб вийти з тісного міста на волю. Здавалось їй, що мине одна лише хвилина, і зачиняться ворота. Ось вийшов із-під зеленого платана вартовий, крикнула йому:
– Я відпущена!
Високий яничар у шапці з довгим шликом, що спадав по спині аж до пояса, ліниво діткнувся рукою до ятагана і знову ступив у тінь: іди, мовляв, небого, хто тебе тримає. Зелений колір яничарського кафтана злився з листям плюща, вартовий спокійно закурив люльку. Від такої байдужості – адже тільки одне слово «яничар» наводило жах на невільників – змоторошилося серце в Марії: невже це не останній мур, що огороджує Кафу? Вийшла на хребет Тепе-оба21, що довгим насипом відділив рештки гір від рівнин, – ні, далі – простір і жодної людини в степу. Передихнула, промовила вголос:
– Я вільна. І Мальва моя теж. О Господи…
І тут запримітила, що її більше не дивує чудне ім’я доньки. Так назвала свою дівчинку давно, ще на початку неволі. Дитя було хворе і зжовкле, здавалося, не витримає тяжкої дороги з Карасубазару до Кафи. Несла дитину на руках і підставляла спину під нагайки, затуляючи свою крихітку. А під ногами то тут, то там подибувалися вигнані, певне вітрами, на чужину мальви – ті самі, що пишалися разом із соняшниками, рівні з ними, біля українських білостінних
