своїх.
Розділ чотирнадцятий
Другого дня надійшов лист, підписаний трьома переможеними королями.
«Королю Мацюсь, – писали вони, – ти відважний, розумний і благородний. Навіщо нам воювати? Ми хочемо з тобою дружити і негайно повертаємось на свою батьківщину. Чи ти згоден?»
Король Мацюсь погодився. Мир було укладено. Раділи солдати, раділи їхні дружини, матері й діти. Можливо, дехто був незадоволений: той, хто на війні краде й грабує. Проте таких небагато.
Співвітчизники щиро вітали Мацюся, коли він королівським поїздом повертався до столиці. На одній станції Мацюсь попросив затримати поїзд, вийшов з вагона і підійшов до доброї стрілочниці.
– Господине, я завітав до вас на каву, – сказав Мацюсь посміхаючись.
Дружина стрілочника з радощів не знала, що робити.
– Яке щастя, яке щастя! – примовляла вона, а в самої сльози бриніли на очах.
В столиці на переможця чекав автомобіль, та Мацюсь зажадав білого коня. І церемоніймейстер несказанно зрадів:
– О, який цей Мацюсь розумний! Саме на коні повинен король повертатися з війни, а не на бензині.
Повільно їхав Мацюсь вулицями міста, і з усіх вікон дивилися на нього жителі, а особливо діти.
Діти найбільше кидали йому квітів і найголосніше вигукували:
– Віват! Хай живе король Мацюсь! Віват, віват, віват!
Мацюсь тримався бадьоро, хоч був дуже втомлений. Наступ, полон, втеча, нарада, знову битва, подорож, а тепер ці крики – все це так стомило Мацюся, що інколи йому в голові паморочилося і в очах щось миготіло. Наче зірки мерехтіли. А тут ще якийсь роззява підкинув у повітря шапку, і вона впала якраз на голову коневі. Кінь був із королівської стайні, породистий і норовистий. Він метнувся вбік, і Мацюсь упав на землю. Його зараз же перенесли в карету й галопом примчали до палацу. Мацюсь нічого собі не ушкодив, навіть не зомлів, а тільки міцно заснув. І спав, спав, спав до самісінького вечора, а потім до ранку й ще до полудня.
– Жерти давайте! Хай вам грець! – гукнув Мацюсь так, що лакеї від страху аж пополотніли.
За хвилину на ліжку, біля ліжка, під ліжком стояло сто полумисків зі стравами та ласощами.
– Зараз же заберіть геть усі ці заморські витребеньки! – крикнув Мацюсь. – Я хочу ковбаси з капустою та пива.
Ой лишенько, у королівському буфеті ані шматочка ковбаси! Та, на щастя, капрал палацової охорони позичив.
– Ах ви, мамії, маруди, лежні, пестуни, розтяпаки, дженджики! – викладав Мацюсь усю свою солдатську науку. – Отепер я за вас візьмуся!
Уминає Мацюсь ковбасу, аж за вухами лящить, а сам думає: «Тепер знатимуть, що повернувся справжній король, якого треба слухатись».
Мацюсь передчував, що після звитяжної війни він змушений буде розпочати не менш запеклу боротьбу зі своїми міністрами. Ще на фронті до нього докотилися чутки, ніби міністр фінансів кипить од люті.
– Гарний переможець, – казав міністр
