Чудесна мандрівка Нільса з дикими гусьми. Сельма Лаґерлеф
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Чудесна мандрівка Нільса з дикими гусьми - Сельма Лаґерлеф страница 11
Це була нелегка справа. Гусак був найкращим в їхньому господарстві, й мати розгодувала його на славу. А Нільса зараз ледь від землі видно. І все-таки він дотягнув Мартіна до озера й встромив його голову прямо в студену воду.
Спершу Мартін лежав нерухомо. Та ось він розплющив очі, зробив ковток-другий й насилу звівся на лапи. З хвилину він постояв, хитаючись з боку на бік, потім по самісіньку шию заліз в озеро й повільно поплив між крижинами. Раз у раз він занурював дзьоб у воду, а потім, задерши голову, жадібно ковтав водорості.
«Йому пощастило, – з заздрістю подумав Нільс, – а я ж теж від ранку не мав ані крихти в роті».
Цієї миті Мартін підплив до берега. У дзьобі в нього був затиснутий маленький червоноокий карасик.
Гусак поклав рибину перед Нільсом і сказав:
– Вдома ми не були з тобою друзями. Але ти допоміг мені в біді, і я хочу віддячити тобі.
Нільс ледве не кинувся обіймати Мартіна. Щоправда, він ніколи раніше не куштував сирої риби. Та що вдієш, треба звикати! Іншої вечері не дістанеш.
Він помацав у кишенях, шукаючи свій складаний ніж. Він, як завжди, лежав з правого боку, тільки став завбільшки із шпильку, – втім, саме по кишені.
Нільс розкрив ножа й почав потрошити рибу.
Раптом почувся якийсь шум і плескіт. На берег, обтрушуючись, вийшли дикі гуси.
– Гляди, не вибовкай, що ти людина, – шепнув Нільсу Мартін й виступив наперед, шанобливо вітаючи зграю.
Тепер можна було роздивитися як слід усю компанію. Варто визнати, що красою вони не вирізнялися, ці дикі гуси. І зростом не вийшли, і вбранням не могли похвалитися. Всі як на підбір сірі, наче пилом притрушені, – хоч би у когось однісінька біла пір’їнка!
А ходять-то як! Підстрибом, підскоком, ступають куди попало, не дивлячись під ноги.
Мартін від подиву навіть розвів крилами. Хіба ж так ходять порядні гуси? Ходити треба повільно, ступати на всю лапу, голову тримати високо. А ці шкандибають, наче кульгаві.
Попереду всіх виступала стара-престара гуска. Ох, і що це була за красуня! Шия тонесенька, з-під пір’я кістки стирчать, а крила ніби хтось обгриз. Зате її жовті очі блищали, мов дві палаючі жаринки. Всі гуси шанобливо дивилися на неї, не сміючи заговорити, поки гуска перша не скаже своє слово.
Це була сама Акка Кебнекайсе, проводирка зграї. Сто разів вже водила вона гусей з півдня на північ і сто разів поверталася з ними з півночі на південь. Кожен кущик, кожен острівець на озері, кожну галявину в лісі знала Акка Кебнекайсе. Ніхто не вмів вибрати місце для ночівлі краще, ніж Акка Кебнекайсе; ніхто не вмів краще, ніж вона, сховатися від хитрих ворогів, що підстерігають гусей в дорозі.
Акка довго роздивлялася Мартіна від кінчика дзьоба до кінчика хвоста й нарешті сказала:
– Наша зграя не може приймати до себе аби кого. Всі, кого ти бачиш перед собою, належать до кращих гусячих сімейств. А ти навіть літати як слід не вмієш. Що ти за гусак, якого роду й племені?
– Моя