в свої темно-ніжні руки. Коровки й овечки уже подоєні, лежать в кошерах. Довкола кошер бігають котюги й погавкують. Заходить Лукин у стаю і чемно вітає ватага. В стаї все вже «покутано». Ватаг сидить при ватрі й покурює люльку. Але чогось сумний, якась жура морщить його чоло й хмурить брови. Просить Лукина сідати й бути гостем у стаї. Кладе «опередь» нього на кружку кулешу й до неї бриндзю.
«Харчуй, леґіню, най буде на здоровлє» – каже він та докладає дров до ватри, щоб було видніше в стаї.
Лукин похарчував, подякував ватагові та й питає, що нового і доброго чути на Лустуні. Чи все гаразд? Чи криє Бог від лиха та нещастя?
Покивав ватаг головою, потер чоло рукою, вийняв із рота люльку й сплюнув.
«Нового небагато, а доброго ще менше» – сказав. Ватаг почав повістувати про те нове, – недобре. «Оце, внадився на полонину, Бог би його скарав і побив, якийсь страшний ведмедисько й не перестає робити шкоди. Величезний і сильний, що не дай Боже. Та й кулі на нього нема. Заклятий, чи заворожений. Ходили на нього найліпші стрільці, та не вдіяли йому нічого. Кулі відбиваються від нього, як від каміння, чи від заліза. Були тут уже ворожбити й знахорі – не порадили нічого. А той наймудріший знахор з-над Перкалиби сказав, що це не звичайний собі ведмідь, ні! Був колись вовкулаком, потім упиром, а на свою старість став ведмедем. Дальше сказав той знахор також, що такого ведмедя може вбити щойно дванадцята куля. Однак, всі попередні одинадцять куль, мусять також зайти в його тіло, а це неможливе, бо кулі не заходять в нього. Почувши це Лукин, набрав великої охоти «подужітиси» з тим ведмедем. Ватагові сказав, що поконає ведмедиська без пушки й куль – довбнею уб'є його. Не дуже то в таке хотів вірити ватаг.
Отже Лукин почав «нустрити» за ведмедем-шкідником і постановив, що як зійдеться з ним – уб'є його! Нарешті таки стрінувся з тим ведмедиськом на плаю, що веде з Лустуна на Чорну Ріку. Станули оба напроти себе. Чолом до чола. «Подужіютси» і покажеться, в кого більша сила. Підняв Лукин високо свою довбню та з усієї сили тарах нею «вуйка» по голові. Здавалось йому, що таким ударом можна б скалу розбити, а воно ні! Ба, ведмідь вириває Лукинові довбню з рук і «мече» в корчі. Тепер Лукин майже безсилий і безборонний. Думає, – пропаду. А «вуйко» бере його в свої передні лапи й мече ним туди, куди закинув довбню. От і все! Забурмотів і пішов вдолину плаєм. Видно, привик ведмедисько боротися з сильнішими від Лукина, кількалітніми биками, з рогатими оленями, чи з тічнею вовків. Хоча він не пошкодив Лукина в «дужінню», але Лукин втратив відтепер віру в свою силу й надію в свою довбню. Але він не перенесе такої ганьби! Ведмідь не сміє сміятися з нього! Його вчили бути сильним і перемагати других та нікому не піддаватися. Ведмедя мусить таки перемогти!
Хай буде Божа воля, а Лукин таки ще раз зміряється з вуйком і не дасть йому спокою. Почав думати над тим, як можна б умертвити ведмедя. Вигострив довгий сталевий ніж, вислідив стежку, котрою виходить «вуйко» з ліса на полонину. Знає вже, що «вуйко» ходить перед вечором цією стежкою на лови. При стежці, у
