до найславнішого знахора у Верховині. Знайшовши його, став випитувати, чи знає він дещо про песиголовців, які загніздилися в Карпатах, та якщо знає, хай йому скаже про їх криївку. Знахор почувши це, подумав троха, покивав головою, підкрутив свій сивий вус, закурив люльку та повторивши кілька разів слово песиголовці, сказав Лукинові прийти до нього на другий тиждень в суботу.
Ледве діждався Лукин тої суботи – його дуже мучила нетерплячка та непевність. У суботу з-раненька був уже в знахора, а цей сказав йому підождати вечора. Діждався Лукин пізного вечера. Знахор зараз завів його в лісок, що був недалеко за хатою і запалив там ватру. Обходячи її три рази довкола, знахор говорив щось незрозуміле, вимахуючи при цім руками. Нараз бачить Лукин дивні, жєсні, страхітливі сотворіння – песі голови, тіла оброслі шерстю, вишкірені гострі зуби, а в руках луки й стріли. Лукинові стало лячно дивитися на них. Як скоро появилися ці сотворіння, так скоро й позникали.
«Бачив? – каже знахор до Лукина. – Це були песиголовці! Ти їх хочеш покарати і знищити. На це треба тобі не лише відваги, але й сили та підготовки до бою з ними. Бій з ними буде нелегкий, а смертельний і кривавий. Це я тебе попереджаю так, а ти роби собі як думаєш і як знаєш. Скажу тобі ще одне: Песиголовці знають лише одну зброю – луки і гострі стріли. Та це ще нічого, але вони кусають і рвуть своїми кігтями, що їм попаде. Якщо підійдеш до них, то вони розшарпають тебе зубами й кігтями. Убий ведмедя, здери з нього шкуру і вбери на себе. Це тому, що по-перше, песиголовці бояться ведмедя, а по-друге, як вони почнуть тебе кусати, то крізь ведмежу шкіру не досягнуть твого тіла. Вони живляться сировиною, ватри не знають, однак зимою не мерзнуть, бо оброслі довгою і густою шерстю. В літі живляться різними ягодами і грибами, зимою ж – не-ведмежим м'ясом, бо ведмедів бояться, а вовчого м'яса теж не їдять, бо вовки і котюги їхні побратими. От це все, що я міг тобі сказати про песиголовців. Накінець сказку тобі ще найважніше – де є криївки-сховки, чи то гнізда-лігва песиголовців. Ти напевно знаєш про той потік, що поки допливе до більшої річки, продирається крізь скелі і каменюки, дуже шумить, гудить і реве? Знаєш?
«Знаю, – відповів Лукин. – Цей потік називається Грамітний!
«Так іди ж понад нього, аж дійдеш до самого джерела. Там знайдеш песиголовців. Так бувай здоров леґіню! Бачу, що ти маєш силу і відвагу. Йди на них, але ще раз кажу тобі, бій з песиголовцями не буде легкий. Хіба Той, що над нами, наш Господь Бог, допоможе тобі поконати їх. Отже з Богом мій леґіню!»
Лукин, розпращався щиро із знахором, пішов понад Путилівку, а там дальше вийшов на верхи. Далі стежками та плаями зійшов над Грамітний і понад нього подався до вказаного джерела. Дорога не була легка, бо чим далі і вище спинався Лукин понад потоком, тим тяжче було йти. Він не йшов, а радше продирався крізь лісову гущу й перескакував з скали на скалу, де ще мабуть і не ступила людська нога. Не раз і не два падав Лукин на мох і хворост, перештрикуючи гнилі колоди, а колоди чи каменюки були у своїй вологості дуже ковзькими.
