зворушений такою синівською турботливістю. «Можливо, ви захочете залишитися з батьком під час прийому?» – поцікавився я.
«Аж ніяк! – вигукнув він, перелякано сплеснувши руками. – Не можу висловити, наскільки мені боляче дивитися на батька. Якщо з ним трапиться один із його жахливих нападів, я не витримаю. У мене самого винятково чутлива нервова система. З вашого дозволу, поки ви будете займатися батьком, я зачекаю у приймальні».
Я, звісно, погодився, і юнак вийшов. Я почав питати пацієнта про його хворобу та робив докладні нотатки. Він не вирізнявся розумом, і відповіді його часто були нечіткими, що я пояснив поганим знанням мови. Раптом він узагалі перестав відповідати на мої запитання, і, обернувшись до нього, я з подивом побачив, що пацієнт сидить у кріслі дуже прямо, спокійно, витріщившися на мене впритул безглуздим поглядом. У нього знову стався напад його загадкової недуги.
Спочатку я відчув жалість і страх. Але потім, як не соромно мені зізнатися, професійний інтерес узяв гору. Я записав температуру й пульс пацієнта, перевірив нерухомість його м’язів, обстежив рефлекси. Жодних відхилень від моїх колишніх спостережень не було. У таких випадках я отримував хороші результати шляхом інгаляції нітриту амілу, і зараз, здається, випала чудова нагода ще раз перевірити ефективність цих ліків. Пляшка з ліками була в моїй лабораторії на першому поверсі. Залишивши пацієнта в кріслі, я вирушив за нею. Шукаючи пляшку, я забарився й повернувся десь хвилин за п’ять. Уявіть собі моє здивування, коли я виявив, що кімната порожня, а мого пацієнта ніби й не було!
Насамперед я, звісно, вибіг у приймальню. Та син пішов також. Двері в передпокій були зачинені, але не замкнені. Мій слуга-хлопчик, котрий впускає пацієнтів, ще недосвідчений і зовсім не вирізняється спритністю. Він чекає внизу й біжить нагору, щоб відпровадити пацієнтів до дверей, коли я дзвоню з кабінету. Він нічого не чув, і все це залишалося для мене цілковитою загадкою. Трохи згодом прийшов із прогулянки й містер Блессінґтон. Я йому нічого не сказав, бо останнім часом, правду кажучи, намагався спілкуватися з ним якнайменше.
Ніколи не думав, що мені доведеться побачити росіянина та його сина ще раз, і тому можете уявити собі моє здивування, коли сьогодні ввечері вони обоє прийшли до мого кабінету в той самий час.
«Дуже прошу вибачити мене за вчорашній несподіваний відхід, лікарю», – сказав мій пацієнт.
«Зізнаюся, я дуже здивувався», – зауважив я.
«Бачите, річ у тім, – пояснив він, – що коли я приходжу до тями після нападів, то майже нічого не пам’ятаю, що зі мною було раніше. Я прокинувся, як мені здалося, у незнайомій кімнаті та в подиві поквапився вийти на вулицю».
«А я, – додав син, – побачивши, що батько пішов через приймальню, природно, подумав, що прийом закінчився. І тільки коли ми прийшли додому, я зрозумів, що сталося».
«Ну, що ж, – сказав я, засміявшись, – нічого серйозного не сталося, хіба що ви вкрай заплутали мене.
