вона як слід відпочила від занять, а чи – щоб тітка Поллі відпочила від небоги. Та хоч би там як, а впродовж тих перших липневих днів, у міс Поллі постійно виникали приводи вигукнути: «Що ж це за дитина така!» А з щоденних занять з читання й шиття, тітка, на відміну від племінниці, почувалася геть виснаженою і перебувала у напівпритомному стані.
Ненсі, як викладач кухонного ремесла, справлялася зі своєю роллю набагато ліпше. Себто, не умлівала від уроків, не почувалася знесиленою. Навпаки, середи та суботи стали для неї, свого роду, червоними днями календаря.
Поблизу маєтку Гаррінґтонів Полліанна не зустрічала однолітків чи дітей, з якими б вона могла бавитися. Особняк стояв на околиці і, хоча неподалік виднілися інші будинки, у них, на той час, чомусь мешкали самі дорослі. Полліанну, втім, це не бентежило.
– Та ні, мене це нітрохи не засмучує, – пояснювала вона Ненсі. – Мені подобається прогулюватися, розглядати будинки, спостерігати за людьми. Просто я люблю людей. А ти, Ненсі?
– Я б так не сказала. Принаймні, не всіх, – сухо зауважила Ненсі.
Будь-якого погожого дня Полліанна неодмінно випрошувала для себе якесь «доручення у місті», що давало їй привід для чергової прогулянки – щоразу в нове місце. І дуже часто, хоч би куди вона прямувала, їй зустрічався один і той самий чоловік. Вона, для себе, називала його «Той Джентльмен», незалежно від того, скільки інших джентльменів зустрілися їй того чи іншого дня.
Той Джентльмен зазвичай бував у довгому чорному пальті й шовковому циліндрі, а такі елементи вбрання притаманні лише істинним джентльменам. Той Джентльмен, завжди бездоганно поголений, з благородною сивиною, що виднілася з-під циліндра, відзначався підкреслено стрункою поставою і ходив дуже швидко. І він завжди бував сам, через що Полліанні стало трохи шкода Того Джентльмена. Можливо тому вона, якогось разу, наважилася заговорити з ним.
– Добрий день, сер. Хіба ж сьогодні не чудовий день? – весело вигукнула вона, наближаючись до Того Джентльмена.
Той Джентльмен квапливо озирнувся, а потім невпевнено зупинився.
– Ви до мене звертаєтеся? – різко запитав він.
– Так, сер, – підтвердила Полліанна. – Я кажу, чудовий сьогодні день, правда?
– Га? Кхе! Гм-м… – відкашлявся він і рушив собі далі. Полліанна засміялася. Який кумедний Джентльмен, подумалось їй.
Наступного дня вона знову його зустріла.
– День сьогодні не такий як учора, але все одно гарний! – весело вигукнула дівчинка.
– Га? Кхе! Гм-м… – відгукнувся він так само, як учора, і Полліанна знову радісно засміялася.
Коли ж Полліанна, на третій день, знову поділилася з ним своїми думками про погоду, Той Джентльмен раптом зупинився.
– Хто ви, моя дитино, і чому ви щодня заговорюєте до мене?
– Я Полліанна Вітьєр, а ви мені видалися самотнім. Як славно, що ви зупинилися! Адже тепер, ми з вами познайомилися. Щоправда, я так і не знаю, як вас звати.
– Ну,
