style="font-size:15px;"> І знов у лісовій тиші розляглася луна, а бідна збирачка лободи співала далі:
Ой, у росах сонце встало,
У сльозах мене застало.
В росах сонце ляже спати,
Мені ж плакати-ридати!
Гей!
Слухав Підземок цей спів, і його добре серце повнилось співчуттям. Він пригадав ту весну, яку провів колись на селі, коли у бідних хатах не вистачало хліба й муки, коли матері мусили годувати дітей бур’яном, коли худоба тинялася без паші, а хто міг з висівок спекти паляницю – того вважали щасливим. Коли луна од пісні затихла, Підземок зітхнув і промовив:
– Тепер я знаю, що вже весна. Птахи співають, квіти розцвітають, а голодні люди плачуть.
Раптом згадав, що скалки, зібрані в кришталевій печері, на землі перетворюються на гроші. Підійшовши тихенько до того місця, де жінка збирала лободу, вивернув обидві кишені і старанно почав їх витрушувати.
Справді, залишилось трохи скалок, які, впавши на землю, заясніли живим сяйвом.
– Та це ж скарб! Справжнісінький скарб! – скрикнула жінка, побачивши срібні гроші. – Господи милосердний, скарб! Тепер уже не помремо з голоду, порятує від злиднів!
Вона зібрала жменю грошенят.
Ясні сльози, що котилися з очей, говорили про все. Підземок дивився на неї, і йому також захотілося плакати. Він почав витирати кулачком очі.
Коли жінка, поцілувавши землю, встала і пішла в ліс, Підземок сказав:
– Нема чого нам тут залишатись. Весна – справжнісінька. Треба негайно повертатися з вісткою до короля.
Аж тут раптом чує: гуркотить щось по дорозі. Глянув, а це той циган, що водив їх на ярмарок, повертається по казанок і дримбу.
Підземок миттю схопив сукувату палицю, щоб боронитися від цигана, коли б той випадково зайшов сюди.
Кошалек-Опалек зірвався і вже хотів тікати, але Підземок ухопив його за рукав і шепоче:
– Не бійся, вчений мужу! Водив він нас – поведемо і ми його. Адже у книжці твоїй записано, що в небезпеці малі краснолюдки можуть перевтілюватися у велетнів. Як же це зробити?
Але Кошалек-Опалек так цокотів зубами зі страху, що й слова не міг вимовити.
– Швидше, швидше! – підганяв Підземок.
Циган уже добігав до галявинки.
– Тре… тре… треба… – бурмотів Кошалек, трясучись, як у пропасниці. – Треба на… наз… назвати якусь велику річ… Якнайбільшу…
Та циган уже побачив їх і як закричить:
– Ага, пташенята, вже тут! Ну, заждіть, відплачу я вам тепер!
– Гора! – вигукнув Підземок тремтячим голосом. Але не піднявся навіть на дрібку.
– Ро-ро-зум, – пробелькотів Кошалек-Опалек, але й це не допомогло.
– Сила! – крикнув Підземок у величезній тривозі, бо вже циган тяг руку до нього.
Але Підземок як був малий, так і залишився.
Раптом у повітрі почувся тихий голос, немов вітер зашепотів між деревами:
