на В. Сосюру, що первісний варіант балади «Комсомолець» був таким:
…Бій одлунав… І червоні знамена
затріпотіли на станції знов…
І до юрби полонених
сам комісар підійшов…
Аж до кісток пропікає очима…
Хлопці стоять перед ним, як мерці…
П’яно хитається смерть перед ними,
холодно блима наган у руці… —
Є гайдамаки між вами!.. Я знаю!..
Кожного кулі чекає печать! —
…Стиснуто губи в останнім одчаї,
всі полонені мовчать…
– Всі ж ви такі, як і я, чорнобриві!..
Жалко розстрілювать всіх!..
Гляньте навколо… і сонце, і ниви… —
Відповідь – сміх…
—
Ну, так пощади не буде нікому!
Вас не згадає замучений край!.. —
Вийшов один… і сказав комісару:
Я – гайдамака… Стріляй!..
Інші оповідачі стверджували, що в первісному варіанті балади не могло бути слова комсомолець, а було українець.
У В. Сосюри, як, очевидно, ні в кого з українських письменників, було чимало неопублікованих творів, які не творилися лише для шухляди, оскільки автор не утримувався від їхнього оприлюднення – читав друзям і навіть випадковим знайомим, дарував декому свої рукописи або дозволяв переписувати твори, ще не санкціоновані до друку Головлітом. Таким чином, у 1920 – 1960-х рр. значна кількість сосюринських творів поширювалася серед читачів у рукописних копіях, починаючи від поем «Махно» і «Мазепа» і кінчаючи гострими епіграмами на М. Шамоту, Л. Новиченка, І. Стебуна та інших. Саме твори В. Сосюри були в ті роки чи не найпопулярнішою самвидавівською літературою.
У романі «Третя Рота» В. Сосюра згадує, як він у вірші «Любіть Україну!» (1944) у третій строфі перші два рядки
Без неї – ніщо ми, як порох і дим,
Розвіяний в полі вітрами…
змінив на
Між братніх народів, мов садом рясним,
Сіяє вона над віками…
У такому переробленому вигляді вірш було включено до збірки «Щоб сади шуміли» (1947), за яку автора удостоїли Сталінської премії 1-го ступеня у 1948 р. Але в 1951-му центральна компартійна газета «Правда» вибухнула знищувальною статтею «Об идеологических извращениях в литературе», яка була, по суті, ідеологічним ордером на арешт поета: «Що ж до вірша «Любіть Україну!», то під ним підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору, скажімо Петлюра, Бандера і т. ін.». Через вісім днів та ж «Правда» надрукувала покаянного листа В. Сосюри, але «побиття» поета вже розпочалося у всеукраїнському масштабі, а в кожній республіці шукали свого Сосюру, якого можна було б звинуватити в любові (!) до своєї країни. Олександр Ковінька розповідав, що навіть у концтаборі, де він тоді перебував, начальство, яке ніколи не читало цього вірша, змушувало таврувати його автора. Стався навіть курйозний випадок, коли начальник табору, порадившись із письменником Ковінькою, замість осуду закликав зеків любити
