вираз обличчя якось виказав мої почуття, тому що Джепп змінив тему.
– Ви чули про анонімного листа до мсьє Пуаро? – запитав він.
– Я показував його Гастінґсу, – відповів мій друг.
– Правда, – вигукнув я. – Це вилетіло мені з голови. Чекайте, а про яке число мова?
– Двадцять перше, – сказав Джепп. – Тому я й зайшов. Учора було двадцять перше. Із цікавості я ввечері телефонував у Андовер. Це таки розіграш. Нічого не сталося. Розбите вікно – дитина кидала камінці – та кілька випадків з п’яницями та дебоширами. Отже, цього разу наш бельгійський друг дав маху.
– Зізнаюся, що мені полегшало, – зізнався Пуаро.
– А ви добрячого галасу наробили, – співчутливо сказав Джепп. – Боже, та ми щодня такі листи десятками отримуємо. Люди, яким немає чого робити, а в голові вітер свище, сидять та й пишуть. Але насправді вони не замислюють нічого лихого. Просто шукають яскравих відчуттів.
– Я й справді вчинив по-дурному, поставившись до цього так серйозно, – мовив Пуаро. – Не варто мені пхати носа в чужу локшину.
– Ви сплутали справи й вуха, – сказав Джепп.
– Прошу?
– Нічого, просто сплутали кілька приказок. Що ж, мушу йти. Маю справу на сусідній вулиці. Заберу викрадену коштовність. Просто зайшов по дорозі, щоб вас заспокоїти. Шкода змушувати ці сірі клітини працювати намарне.
З цими словами, щиро сміючись, Джепп пішов.
– А старигань Джепп не надто змінився, еге ж? – запитав Пуаро.
– Він постарів. Стає сивий, як туман, – відімстив я. Пуаро кашлянув і сказав:
– Знаєте, Гастінґсе, є один засіб. Його порадив мій перукар, надзвичайно винахідливий чоловік. Чіпляєте на голову накладку, а зверху зачісуєте власне волосся. Це не зовсім перука, як ви розумієте, але…
– Пуаро! – закричав я. – Кажу вам уперше й востаннє: я не хочу мати нічого спільного з гидкими винаходами вашого клятого перукаря! Що з моєю маківкою?
– Нічого, геть нічого.
– Схоже на те, що я лисію.
– Зовсім ні! Зовсім ні!
– Звісно, через літню спеку там, в Америці, моє волосся трохи прорідилось. Але все повернеться, коли я застосую хороший тонік для зміцнення волосся.
– Précisément11.
– Зрештою, яке до цього діло Джеппу? Він завжди був хамовитим. Ще й без почуття гумору. Із тих, хто сміється, коли вихопити крісло з-під людини, що саме сідає.
– Над таким чимало б сміялось.
– Надзвичайно нерозумно.
– Із погляду того, хто сідав, так.
– Що ж, – сказав я, коли повернулося самовладання. (Визнаю, що я уразливий, коли мова про густину мого волосся.) – Шкода, що справа з анонімним листом так нічим і не закінчилась.
– Цього разу я таки помилився. Думав, що лист пахнув смаленим. А то просто дурощі. Боже мій, я старію й стаю підозріливим, як сліпий
Точно (
