до нього, затримаємо за підозрою в убивстві.
– Не надто приємна особа, інспекторе? – запитав Пуаро.
– Гидкий тип.
– Він не жив із дружиною?
– Ні, вони роз’їхалися кілька років тому. Ашер – німець. Колись працював офіціантом, але почав прикладатися до чарки і з часом втратив роботу. Його дружина якийсь час працювала прислугою. Її остання робота була кухаркою-економкою у старої леді, міс Роуз. Вона виділяла гроші зі своєї зарплатні чоловікові, щоб він утримував себе, та він усе пропивав і приходив до неї на роботу влаштовувати сцени. Тому вона й пішла працювати до міс Роуз у Ґрейндж. Це віддалене місце, за три милі від Андовера. Він не міг туди часто ходити. Коли міс Роуз померла, залишивши місіс Ашер невелику спадщину, жінка відкрила свій тютюново-газетний бізнес – крихітну крамничку з дешевими цигарками, газетами та іншими дрібничками. Їй якраз вистачало на життя. Ашер час від часу заходив і ображав її, а вона, щоб позбутися його, давала трохи грошей. Він щотижня отримував п’ятнадцять шилінгів.
– Вони мали дітей? – запитав Пуаро.
– Ні. Та є племінниця, яка працює неподалік Овертона. Надзвичайно добра та серйозна молода жінка.
– То кажете, Ашер погрожував своїй дружині?
– Так. Він просто монстр, коли вип’є: лаявся і клявся, що розіб’є їй голову. Життя в місіс Ашер було непросте.
– Скільки їй було років?
– Близько шістдесяти. Дуже шанована та працьовита жінка.
Пуаро похмуро запитав:
– На вашу думку, інспекторе, злочин скоїв той чоловік, Ашер?
Інспектор обережно прокашлявся.
– Надто рано робити висновки, містере Пуаро, але я хотів би почути особисто від Франца Ашера, як він провів минулий вечір. Якщо дасть задовільну відповідь – то й добре, а якщо ні…
Настала багатозначна пауза.
– Із крамниці нічого не зникло?
– Нічого. Гроші в касі. Ніщо не вказує на крадіжку.
– Думаєте, Ашер прийшов у крамницю п’яний, почав ображати дружину і зрештою вбив її?
– Це здається найбільш вірогідним. Але мушу визнати, сер, що я все ще хочу поглянути на того дивного листа, якого ви отримали.
Пуаро віддав йому листа, інспектор, хмурячись, прочитав його.
– Не схоже, що це Ашер, – сказав він нарешті. – Сумніваюся, що він ужив би слово «наша» до британської поліції, – хіба що намагався бути вельми хитрим, та я сумніваюся, що в нього на це вистачило розуму. Крім того, він геть себе занапастив. Його руки так трусяться, що він не зміг би чітко надрукувати літери. Папір доброї якості, та й чорнило теж. Дивно, що в листі вказане двадцять перше число цього місяця. Але, ясна річ, це може бути просто збіг.
– Так, це можливо.
– Але мені не подобаються такі збіги, містере Пуаро. Занадто точно збіглось.
Він на мить замовк. Чоло прорізала зморшка.
– Абеткар. Що то, в дідька, за Абеткар?
