себе в руки. Я вас не звинувачую поки що. І ви не зобов’язані робити жодних заяв, якщо не хочете. Але, з іншого боку, якщо ви не маєте стосунку до вбивства вашої дружини…
Ашер урвав його. Його голос переріс у крик.
– Я не вбивав її! Я її не вбивав! Це все брехня! Кляті англійські свині, ви всі проти мене! Я не вбивав її, не вбивав!
– Ашере, ви часто їй погрожували.
– Ні, ні. Ви не розумієте. Це був жарт, просто жарт між мною та Алісою. Вона розуміла.
– Дуже смішний жарт! Ашере, може, таки скажете, де ви були вчора ввечері?
– Так, так, я все скажу. Я навіть не підходив до Аліси. Я був із друзями, з добрими друзями. Спершу ми були в «Семи зірках», а потім у «Рудому собаці».
Він швидко заговорив, запинаючись.
– Дік Вілловс, він був зі мною, і старий Карді, і Джордж, і Платт, і ще багато хлопців. Кажу вам, я навіть близько біля Аліси не був. Ach Gott16, я кажу вам правду.
Його голос переходив у крик. Інспектор кивнув своєму підлеглому.
– Виведи його. Затриманий за підозрою.
– Не знаю, що й думати, – сказав він, коли виводили неприємного, тремтливого старого з озлоблено викривленою щелепою. – Якби не лист, я б сказав, що це він.
– А що за чоловіків він згадав?
– Погана компанія. Жоден з них не побоїться лжесвідчити. Не сумніваюся, що він провів із ними більшу частину часу. Все залежить від того, чи бачили його біля крамниці між 5 : 30 і 6 : 00.
Пуаро задумливо похитав головою.
– Ви впевнені, що з крамниці нічого не зникло?
Інспектор знизав плечима.
– Як сказати. Може, й узяли одну-дві пачки цигарок, та навряд чи за таке вбивають.
– І нічого, як би це сказати, не залишили в крамниці? Щось дивне, невідповідне?
– Там був залізничний довідник, – сказав інспектор.
– Залізничний довідник?
– Так. Він був розгорнутий і лежав на прилавку обкладинкою догори. Наче хтось шукав потяг з Андовера. Може, сама стара чи якийсь покупець.
– Вона продавала такі довідники?
Інспектор похитав головою.
– Ні, лише дешеві графіки руху. А то був товстий довідник, такі продаються лише у «Смітс» чи великих магазинах канцтоварів.
В очах Пуаро загорівся вогник. Він нахилився вперед.
Погляд інспектора також засвітився.
– Залізничний довідник, кажете ви. А видання «Бредшоу» чи «АВС»?
– Боже, сер! – сказав інспектор. – Це було «АВС»!
Розділ п’ятий
Мері Дровер
Гадаю, мій інтерес до справи виник після першої згадки про залізничний довідник «АВС». До цього вона не викликала в мене особливого ентузіазму. Це пересічне вбивство старої з крамниці на глухій вулиці надто вже нагадувало ті звичні злочини, про які регулярно пишуть у газетах. Я вважав, що згадка про двадцять перше число в анонімному листі – просто збіг. І був
О Боже (
