пустопорожні балачки. І не схоже, що тітка боялася його. Я навіть бачила, як він утікав, як собака, підібгавши хвоста, коли вона сердилася на нього. Він боявся її, якщо ви про це.
– І все-таки вона давала йому гроші.
– Але ж він був її чоловіком, сер.
– Так, ви вже казали. – Пуаро на мить замовк, а потім продовжив: – Що ж, припустімо, він її не вбивав.
– Не вбивав? – Вона втупилася в детектива.
– Я так і сказав. Припустімо, що її вбив хтось інший. У вас є ідеї, хто б ще міг це зробити?
Дівчина дивилася на нього ще більш здивовано.
– Поняття не маю, сер. Це здається цілком неймовірним, еге ж?
– Ваша тітка нікого не боялась?
Мері похитала головою.
– Тітка не боялася людей. Вона була гостра на язик і могла дати відсіч будь-кому.
– Ви не чули, як вона згадує, що хтось мав на неї зуб?
– Ні, сер.
– Вона колись отримувала анонімні листи?
– Які листи ви сказали, сер?
– Листи без підпису чи підписані чимсь на кшталт «ABC»?
Він пильно дивився на Мері, та було очевидно, що дівчина розгубилась. Вона здивовано похитала головою.
– Крім вас, у тітки є родичі?
– Уже ні, сер. Вона була однією з десятьох дітей у сім’ї, але крім неї лише троє не померли в дитинстві. Дядько Том загинув під час війни, дядько Гаррі відправився до Південної Америки, і відтоді про нього ні звістки. Мама теж померла, тому залишилася тільки я.
– Ваша тітка мала заощадження? Відкладала на «чорний день»?
– Невеличку суму в ощадному банку, сер. «Щоб пристойно поховали», як казала вона. Іншими словами, вона ледве зводила кінці з кінцями. Як інакше, з таким старим чортом?
Пуаро задумливо кивнув. І сказав радше собі, ніж їй:
– Поки що нічого не зрозуміло. Жодних підказок. Якщо все прояснюватиметься… – Він піднявся. – Якщо ви мені знадобитеся, Мері, я напишу на цю адресу.
– Але насправді, сер, я йду з роботи. Мені не подобається провінція. Я залишалася тут лише тому, що, здавалося, тітоньці спокійніше, коли я поруч. Але зараз… – На її очах знову виступили сльози. – Немає причин залишатися тут, тому я повертаюся до Лондона. Дівчині там веселіше.
– Прошу вас написати мені свою адресу, коли переїдете. Ось моя візитка.
Він передав їй картку, і дівчина здивовано глянула на неї.
– Отже, сер, ви не з поліції?
– Я приватний детектив.
Вона стояла й мовчки дивилася на Пуаро. Тоді спитала:
– Відбувається щось… дивне, сер?
– Так, дитино, щось дивне. Можливо, пізніше ви зможете мені допомогти.
– Я зроблю все можливе, сер. Це неправильно, що тітоньку вбили.
Дівчина висловилася дивно, але дуже зворушливо. За мить ми поверталися в Андовер.
Розділ шостий
Місце
