іншим, і я не можу без тебе. Мені сниться запах твого волосся і ніжний шепіт твоїх долонь. Ти – моє натхнення. Я загину без тебе. Помру.
Ти говориш – говориш – говориш. Фальшивиш. Забагато пафосу, любий. Я кладу слухавку на стіл, не від’єднуюсь. Це надовго. Побалакай із моєю кухнею – можливо, їй буде цікаво. Мені – вже ні!
Виходжу в коридор. Беру сумочку. Підфарбовую губи. Із дзеркала на мене дивиться впевнена в собі жінка. «Доведеться знову змінювати номер мобільного та, можливо, й квартиру теж. Але не місто. Львів любить мене!»
Вибігаю з будинку в літній львівський вечір. Він такий паркий і тривожний… «Добре, що у мене в сумочці парасолька. Буде дощ!» Проходжу повз Палац мистецтв. Стіни… Стенди… Бігборди… З них на світ Божий гордо та велично дивиться твоя Муза. Тільки на мить зупиняюсь перед величезним плакатом. Вдивляюсь в очі жінки. Ніжний літній вітерець розкуйовджує моє тепер руде волосся, і воно стає мов крило птаха. Майже як на картині. Але я тепер навчилася літати. Я це знаю, бо моє життя – це не Ти. Небо ще більше пахне дощем, вітер – вечором. Впевнено шепочуть губи:
– Я виграла не тільки битву. Я виграла війну, Голіафе!
Грім гучним бубоном гримає в замкнені ворота неба. І небо не витримує ударів, розчиняє браму, випускаючи на волю баских коней-блискавок. Перша крапля дощу скорботно й зі смутком падає на плакат, котиться щокою Музи. Друга, третя, п’ята…
Муза плаче…
Вона сьогодні пішла
Вона прощалася і йшла сьогодні від мене. Сказала, що назавжди. Вона вважає, що я покидьок, котрий не розуміє її досконалість та недостатньо любить. Зухвало збирала одяг, косметику, взуття, акуратно складаючи все до валізи. Робила то з гонором, то неквапно, але переконливо. Від цього віяло смутком і тугою. Театрально демонструвала найкращі шати, які колись принесла з собою і в які була вбрана в ті хвилини, коли нам направду було добре разом. Це мало мене збентежити, я мав зачати жалкувати за «нами», за тими особливими митями і, звісно, за нею. Я мав визнати, що є найсправжнісіньким бовдуром, благати її залишитися, бо таких жінок тримають щосили, тримають біля серця. Натомість у відповідь почути: «Невдячний егоїст, тупак, лицемір…» І ще купа перчених епітетів, які зазвичай говорять жінки, коли все закінчується між ним і нею. Та вона цього не скаже. Її норовлива гордість не дозволить.
Ох… Одне й те саме. Упевнений, і цього разу вона таки щось своє залишить у моїй шафі. Зробить це зумисне і повернеться за день чи два, маючи привід. Примітивний хід, який ніколи не спрацьовує.
Ось вона тримає в руках намисто з перлин, а тепер найошатніше з-поміж інших, лілейне плаття, погаптоване сріблястими квітами… Мені від тої краси стає навіть трохи не по собі. І вона це бачить, в очах загоряються вогники надії. Невже я відступлюся? Вона хапається за скриньку, заповнену блискучими цяцьками, дещо з них подарував я. Ех, а я таки звик до цієї чарівної жінки. До її вишуканості й ошатності. Такі бездонно-блакитні
