ти? Ти – рафінований львів’янин. І я тобі зовсім не пара. От що за декілька хвилин, поки їси морозиво, може промайнути в голові сімнадцятилітньої дівки. Розум казав – утікай, поки він тебе не висміяв, але твоя вперта вдача лукаво посміхалася, бо ті цигани, які пасли коней та корів під вікнами мерії в зачуханому райцентрі, були твоїми далекими родичами і твоїми венами текла нехай розведена українською, але доволі-таки густа й заповзята циганська кров.
Морозиво було холодне, вечір теплий, небо від світла міста геть не зоряне. І твій голос звучав у моїй голові музикою вальсу. Звати тебе Юрко, і ти студент третього курсу універу, майбутній історик, котрий зараз неспішно розповідає мені, нельвів’янці, про фонтани на площі Ринок. Біля одного з них ми сидимо. Ти кажеш, що насправді це не зовсім фонтани з банальними трубами, а найсправжнісінькі криниці.
– І з’явилися вони тут ще за бабці Австрії. І вже тоді, у чаші отих самих фонтанів, перекупки, що торгували неподалік на ринку, полоскали фрукти і відсвіжували зелень. І бруківка оця, що під нашими ногами і якою так пишається сучасний Львів, бо рідко яке українське місто може цим похвалитися, не така вже й стара. Бо ще у XVIII столітті її тут не було. Злі язики стверджують, що коли ясновельможний цісар Йосиф II приїхав до Львова, то його карета, запряжена шестериком коней, на оцій самій площі Ринок загрузла в багнюці. Імператора спішно рятували-виносили на руках, а карету витягли волами. Лишень після цього площу упорядкували: замостили бруківкою. То чи не від тих часів у нас, українців, заведено то взимку ялинки насаджувати, то на льоду асфальт класти, щоб хтось із «цісарів» випадково не сів у багнюку. І чому ми так рідко думаємо про себе?
То ти не мене тоді запитував, то було риторичне запитання. А я тієї миті знову згадувала своїх непутящих родичів, котрі пасли корів під мерією в моєму рідному містечку, і мені робилося соромно й від цього, і від згадки про ще один випадок. Якось мав приїхати у наше зачухане містечко хтось там з міністрів. І за тиждень до того моїм родичам якнайсуворіше наказали не пасти худобу під вікнами мерії в той день, бо закриють до цюпи на п’ятнадцять діб. Туди потрапляти ніхто не хотів. Треба сказати, що найціннішою установою у нашому місті була величезна сіра будівля ХVІІ століття – колишній монастир. А тепер тюрма суворого режиму. У ній сиділи приречені на довічне ув’язнення – вбивці, ґвалтівники, збоченці. Тож навіть звичайна міліційна цюпа в нашому краї мала злу славу. Звісно, родичі чемно послухалися. Худобу на пару днів відігнали пасти ген за місто. О, тоді працівники мерії підготувалися. Лавки на центральній алеї підремонтували, пофарбували в зелене, газони постригли, клумби перекопали, засадили їх квітами. Щоправда, здебільшого повстромляли в землю перед самим приїздом міністра. Начебто вигляд барвистих квітів мав позитивно вразити можновладця. Міністр спізнився. А день видався на диво спекотний, і під пекучим сонцем квіти дуже швидко зів’яли. Міністр оглянув клумбу, поцікавився, як давно у нас
