я наскочила на Марту. Вона впевнено підійшла до мене, граційно схилила голову, зазирнула в очі і тихо запитала: «Юлечко, а навіщо ви розбили серце моєму онучкові?» Мене накрило від несподіванки. Я – розбила? Але ж це неправда. І я за це тебе так ненавиділа. Було ж усе навпаки – то моя душа лежала в руїнах. МОЯ. Наступного дня мені хотілося набратися мужності, прийти до Марти й відкрити їй усю правду. Мені було боляче, бо ця особлива жінка про мене таку неправду знає. Але… Я на ранок захворіла. Злягла в гарячці. Чи то був вірус, чи то слова Марти, та коли одужала і припхалася до квартири твоєї бабусі, то так і не посміла задзвонити у двері.
Але тоді, тієї першої нашої весняної ночі знайомства, були мелодійні сходи на Свенціцького, був затишний львівський дворик і був ти – досконалий і дуже-дуже свій. Ми дерлися рипучими східцями, наче боги на небо, і вони нам натхненно наспівували:
Бо де ще є людям так файно, як ту,
Тільку ві Львові.
Бо де ще зубачиш таку красоту,
Тільку ві Львові.
Принаймні ти так впевнено підспівував, що я врешті теж це почула та повірила. З часом змінилися господарі в усіх помешканнях цієї старої кам’яниці, а пісня дерев’яних сходів залишилася незмінною. Чому досі ці дерев’яні старі сходи не замінити чимсь модернішим, не доберу? Може, усі, хто торкається сходів підошвами своїх мештів чи чобіт, починають чути власну мелодію і вона настільки їхня, що змінювати їх на тишу чи банальне човг-човг не випадає? А може, то фантом бабусі Марти оберігає їх? Хай там як, і цей будинок, і ці співучі сходи, і твої розповіді про місто зачарували мене, прив’язали невидимими путами до тебе, до всього того, що ти любив. А може, причина у вишневому варенні, яким пригощала нас Марта, розливаючи у порцеляновий посуд запашний морельковий чай? Ця жінка вміла радіти кожному дню, мліючи від звуків світу, особливо від звуків дощу по дахівці. Твоя бабуся казала, що вона – мешканка небесних дахів, сусідка дощів, голубів, хмар, сонця і плаксивого львівського неба.
Але зараз ти тиснеш на ґудзик дзвінка. Він мелодійно талалайкає, мить – і двері навстіж. Без довгого чалапання з глибини квартири, без звичного «Хто там?» Бабуся Марта. Ні. Не бабуся, а просто Марта. Та яке там просто? Незвичайна Марта – оце вже точніше. Елегантна біла пані, з легкою посмішкою на вустах, тонкою лебединою шиєю в зморшках, з граційними руками-крилами, довгими пальцями та ідеальним манікюром. І зовсім я не розчарувалася, коли не побачила її на високих підборах. Марта мала на ногах прості зелені хатні капці, на голові у жінки не було розкішного капелюшка, натомість була звичайна зачіска-кульбабка, як вона сама жартома її називала, тобто банальна хімічна завивка. Але в її очах жив вогонь. Очі, які тебе тепло зустрічали, огортали спокоєм, брали в полон раз і назавжди. Рухалася Марта, як лебідкакоролівська велична постава, високо піднята голова, бісики в очах, впевненість
