style="font-size:15px;"> Марта була непередбачуваною і завжди пам’ятала свої обіцянки. То вона змусила тебе таки подарувати мені маленьку морельку. І ми посадили її під моїм вікном, у моєму далекому районному центрі… І вона з маленької стала великою, і тепер має своїх діток, а я – затишну морелькову алейку. Коли мене носить світами, бо я часто не буваю вдома, за нею доглядають мої батьки. Бо вона для них тепер – то і я також. Так, Марта мала легку руку. Бо твоя морелька щороку рясно родить – і пелюстя, і рум’яні вишеньки…
Що тоді сталося між нами, Юрко? Кохання. Перше, та не єдине… Чи єдине? Для мене, так – тепле, затишне, стрімке, палаюче, пахуче, тривожне і спопеляюче водночас.
А для тебе?
Я не чекаю відповіді, Юрчику! Я відповідаю сама і за себе, і за тебе також.
Нахабні життєві обставини, які кусючою настирністю гатять у двері, виламують їх, банально все переставляють на свій лад, прикриваючись словами «прерогативи», «право на самореалізацію», «самоідентифікація» і так далі… Ми були непоганою парою. Нас любила Марта, моя мама вважала тебе сином, щойно вперше побачила, батько стримано знизував раменами, підкручуючи свої козацькі вуса, й позаочі кликав зятем. А твої? Твої ніколи не мали достатньо часу на те, щоби цікавитися твоїм особистим життям. Твій тато доволі успішний дипломат у Штатах, незмінний аташе. А мама? А мама при ньому… Їм було не до твоїх сердечних захоплень. Ти – єдиний син особливих батьків, які бажають власній дитині тільки найкращого. Вони не розуміли тебе, коли ти відмовився вступати до університету на міжнародні відносини, але ламати тебе також не стали. Такі розумні сучасні батьки… Вони ж дипломати. Професіонали, дідько. Вибач, що так некоректно про твоїх батьків, але ж то правда. Вони щороку запрошували тебе до себе в гості, у Сан-Франциско. Запрошували, але не змушували приїжджати. Для тебе це були лишень канікули. Вони й мене запрошували. Я не впевнена, чи вони хоч знали, як мене звати. Бо просто запрошували тебе з твоєю дівчиною. Дівчина вперто відмовлялася. Не тому, що була дуже горда чи гонорова. А тому що дівчина поки банально не мала грошей на закордонний паспорт і квиток туди-назад, а брати у когось «як наче подарунок», то було не для твоєї дівчини… Але твої батьки таки вміло підвели тебе до виваженого рішення, яке ти прийняв «самостійно».
Я пригадую добре той вечір. Ми були в Марти, пили її морельковий чай. Якраз потрапили в грозу, і Марта нам до чаю налила по п’ять крапель вишневої наливки, бо хоч і літо, та дощ чомусь геть не теплий. Вишнева наливка, вишневе варення, вишневий чай і настрій так само вишневий… До всього вишневого кольору – вишневий плед, яким Марта нас закутала, вкладаючи на своєму диванчику.
Почала розмову Марта. Здаля. Ох та ах! Юрчик має, Юлечко, такі можливості продовжити навчання у найкращому університеті Штатів. І от же ж уперся, наче віслюк. Може, ви на нього вплинете? Це ж який заспів до кар’єри. Це ж шанс один на мільйон. Що? Хіба Юрчик вам не казав? Як же так, Юрчику? Чому ти не порадишся з Юлечкою? Не чужі ж люди! До речі, і ви, Юлечко,
