старих дідусів. Я ніколи не забуду блакитну каску того малого. Я до останнього не вірила, що вони почнуть в нас стріляти. У тих, у кого немає ані набоїв, ані гвинтівок, ані гранат. А є лишень молитва на устах та сліпа віра в найкращі наміри того, хто створений на подобу Божу. Тепер я знаю, що не всіх створено на Його подобу. Знаєш, а я тоді з усіма своїми вивертами та скептицизмом все ж вірила в крихту світла, яка мала би залишитися десь на денці душі в когось з тих, хто дивився на нас крізь приціл.
Його звали Устим. Йому було дев’ятнадцять. Як тобі, коли ми вперше зустрілися. Устим пофарбував свою каску в блакитний колір, в колір миротворців ООН. Моя ж була банально-оранжева, з червоними маками по боках та синьо-жовтими крилами. Устим, як і ти, також умів вправно танцювати. Але не під зорями, а під кулями. Він загравав зі смертю, сміявся в очі їй. Придумав собі слова «Небо падає» і закликав побратимів кричати їх, коли насуватиметься небезпека. А того дня небо просто лягло на нас. Воно стало нами, стало червоним від крові хлопчиків та чоловіків. Устим навіжено бігав по Інститутській під свист куль і витягав поранених. А згодом… А згодом я вже нічого не чула і нікого не помічала. Мої руки не встигали перев’язувати та витягувати. Про себе не думалося. Замерзлий одяг після обливання брандспойтами майже не помічали. Дикий адреналін, що скажено тік жилами, не дозволяв захворіти. І тоді я побачила її… Блакитну каску, прошиту кулею, і дев’ятнадцятирічного хлопчика, який ще пару годин тому сміливо усіх запевняв: «Блакитна каска приносить мені удачу».
Запах диму. Шини, барикади, червоне на білому, яке стало чорним. І беркутівці, які наше небо розтоптали своїми берцями. І тоді вперше я взяла в руки зброю. Відібрала її в когось із тих скажених псів. Я не пригадаю, чи я у когось поцілила, але те, що стріляла, знаю точно.
Після Майдану додому я так і не повернулася… Що мені робити вдома? Як я зможу дивитися в очі молодих здорових чоловіків, якщо мені очі оцього дев’ятнадцятирічного хлопчини не дозволяють спокійно спати? Війну легко почати, Юро. Почати легко, ой як легко… Війну з собою, війну проти себе, проти всіх… А закінчити?
Добровольців просто так під танки не кидають. Вишкіл я мала відмінний. Жодної поправки на те, що я – жінка, мені ніколи ніхто не робив. Вимоги ті ж самі і слова говоряться ті ж самі, що й чоловікам… І з часом ти починаєш ставати тим, ким тебе на війні хочуть бачити. Чоловіком? Ні. Бачиш, скільки чоловіків довкола – носять штани, сорочки, вуса та бороду, сидять за кермом дорогих автівок. І все. Вони лишень чоловіки. Вони не воїни. Жінка ти чи чоловік – для війни і на війні це однаково. На війні ви в рівних умовах – ти або воїн, або йди додому.
То був перший мій бій. Коли я, вишколена та готова теоретично до всього, потрапила під ворожий обстріл. Я геть забула про те, чого мене навчали, про те, як і куди падати, що робити і чого не робити. Нажахана вклякла, присіла, наче в піжмурки маля гралося. Та чиїсь сильні мужні руки, приправлені міцним словом та добряче
