як я розчиняюся у камуфляжних твоїх обіймах. Я плачу. Якось прикрого дива плачу. Ти губами вибираєш мої сльози. Батя тихо мугиче: «Матері твоїй ковінька! У вас, голуб’ята, п’ять хвилин. Доцілуєтеся в машині!»
А тоді ми їдемо. В напівживому командирському «уазику». Я нікого і нічого не бачу й не чую. Тільки гупання твого серця, твоя рука в моїй руці і голос командира, і наче крізь пелену розповідь Баті про Юльку-Циганку, яку всі бійці хочуть тримати біля себе, наче оберега. Бо вона і справді Циганка, ворожка. Кулі замовляти вміє, нашепче губами такого, що кров у пораненого зупиняється. Тож коли тяжко поранених треба живими до лікарні доправити, завжди беруть з собою Циганку. Як талісман якийсь чи оберіг. По-перше, то гарантія, що ніяка зараза не обстріляє, а по-друге, поранений ніколи кров’ю не спливе. Перевірено. Навіть ото вчора Юлька на розтяжку нарвалася. І що думаєш? Посікло її? Та іншого вже б на сувеніри розірвало. А Циганка тільки переляком легким відбулася і ще головним болем для командира.
Батя посміхається у вуса, чекаючи, коли ми з тобою заговоримо і розкажемо йому, звідки і відколи знаємося. Розвідник Американець з далекого Сан-Франциско, який наче випадково опинився в українській розвідці, і журналістка-циганка Юлька із забитого райцентру, що на заході України. Та ми мовчимо. Може, опісля якось або ніколи… Навіть на війні людина має право на декілька хвилин щастя. Не відаючи, що буде потім, за пару годин, вже не кажучи про дні та тижні… Я ж знаю, що в тебе біля серця фотографія Крістл і Джулії, котрі тебе люблять та чекають з війни.
Я тебе не запитую – чому і як? Навіщо. Війна розставляє інші акценти, вона ставить крапки. Вона не терпить ком чи знаків питання, а тим паче оклику. Ця ніч буде наша. Командирський бліндаж здається палацом, ми з тобою – королівськими особами, п’яними від війни і від належання одне одному, від розуміння, що, може, востаннє отак – назавжди… І я плачу. Від розчулення і від щастя. Навіть на війні можна почуватися щасливим. Навіть у пеклі бувають хвилини раю. Бо життя продовжується. Бо поки любиш, не має значення кого – чоловіка, нехай чужого, дитину, маму, батьківщину, – доти живеш.
Ранок мене застає саму… Ти пішов у ніч. У тебе завдання, десь вдалині звично гупає, а моя шкіра ще пам’ятає твої поцілунки, твої пальці, твоє тепло.
Ти не залишив свій номер телефону. Ти сказав, що маєш мого і коли випаде можливість, то зателефонуєш сам. І я чекаю. Твого дзвінка чи бодай есемес.
Коли звертаю на Батю свій сумний погляд – той розводить руками. Він – розвідка, розуміти треба. Війна, і тому не до романтики і не до кохання… І я розумію, я наче все розумію. Чи не все?
Я добре пам’ятаю той вечір, до дрібниць. Липневий задушливий вечір. Прийшов командир, темний, як ніч. Я з порога зрозуміла – щось трапилося. Мовчки поставив на табуретці три кружки, дістав із внутрішньої кишені флягу, відкоркував її, розлив. Засмерділо спиртом. Батя трохи помовчав. Зітхнув. Я збентежено дивилася на нього. Страх гострими лезами підкрадався до серця. Батя взагалі не п’є, зовсім.
