тут. Ти проплакала на могилі мами й тата чи не всю ніч. Сама не знаєш, де стільки сліз знайшлося? Напевне, назбиралося за ті роки, коли мовчки свій відчай ховала то на вокзалі, то в серці. Зі сльозами витікала образа на батьків, які саму тебе залишили. Образа на Сергія, запах якого досі живе всередині твого тіла, і твої пальці досі пам’ятають його шкіру на дотик, серце згадує його голос, його подих назавжди став частинкою твого вдиху… А видихнути його з себе ти так і не спромоглася.
І ось тепер стоїш біля маленького озерця посеред міського парку. Тато з мамою часто приводили тебе сюди. Це було казкове місце. Мама-красуня і тато – твій герой, який підкидав тебе, малу, вгору, аж до сонця, і ти махала руцями, наче хотіла злетіти, і реготала заливисто. Мама щасливо всміхалася, всміхалося й сонце, і небо, і дерева, і світ. А ще на тому озері жили чорні лебеді. Диво, дивовижне і прекрасне. Пара: він і вона. Добрі люди змайстрували для них невеличку хатинку, підгодовували, і ті, відповідаючи взаємністю, приводили на світ потомство – маленьких пухнастих лебедиків. Зараз від хатинки не лишилось і сліду. Від лебедів теж… Тільки одноокий ліхтар кволо підморгує жарівкою, що ледве дихає. Смутку додається… Починається дощ. Поки кволенький і неспішний. Ледачі краплі роблять кола на плесі води, виписуючи розпачливо букву «о-О-о». То озеру, певно, також болить…
Навіть у темряві видно, скільки бруду та сміття зараз тримають його береги. Люди вміють усе зруйнувати, навіть пам’ять. Ти знову плачеш і дивишся на краплі, які, стаючи буквами, розходяться поверхнею води. Розпач, розпач, розпач. Та дощ шепоче геть інше тобі на вушко: «Не плач, не плач, не плач!»
– Доброї ночі! Чи не запізно для прогулянки, люба панно? – за твоєю спиною чується жіночий голос.
Ти озираєшся. Неподалік старша пані в елегантному білому капелюшку, в довгій аж до землі чорній сукенці. В руках жінки повідок, у ногах – собака. Пес хижо показує зуби, але не встигає ані гаркнути, ані шарпнутися, бо пані в білому капелюшку нахиляється і шепоче йому щось на вушко. Той відразу ж заспокоюється і всідається спокійнісінько в ногах господині.
– Ось тутечки лавка, хоч вона і мокра, але ж і ти не сухіша – сідай поруч. Погомонимо, любко.
Пані сідає на мокру лавку, навіть не стараючись її чимсь накрити чи бодай стріпати з неї воду. Ти втомлено сідаєш поруч. Такий нескінченний день. Твій погляд падає на мирного пса, і майже зойк виривається з грудей – це не пес, це вовк?
– Це не вовк. – Жінка наче читає твої думки. – Схожий трішки. Порода така, аляскинський маламут. Їх доволі часто плутають із вовками, і щоразу доводиться пояснювати, щоб люди не лякалися. Живемо разом – він і я. Костею звати. Вгадай, хто в хаті головний? Ще треті півні не співали, а Костя мене вже на прогулянку кличе.
Ти вдавано розуміюче киваєш. Чи не все одно?
– Ти не тутешня. Я тутешніх молодих людей усіх знаю. Лише рік, як не вчителюю. У нас на ціле місто аж одна школа. Зате велика й гарна. Я вчителька молодших класів. Звати мене Раїса Володимирівна. Гм… Тобто вже колишня
