жінка прокинулась і вирішила у своєму житті щось змінити. Вона звільнилася з роботи, попрощалася з друзями та коханим, замкнула на ключ квартиру, сіла в потяг і поїхала шукати пустелю із закинутим колодязем. Пустелю вона знайшла доволі швидко, хоч їх у нашому світі не так і мало. От навіть наше містечко ще трішки – і перетвориться на неї… Але зараз розмова не про це, а про нещасну жінку, яка просто не могла себе знайти. Тож розшукала жінка пустелю, відкопала закинутий колодязь, відчистила і стала чекати… Отих самих подорожніх, спраглих, щоб напоїти їх.
Вряди-годи, не так часто, як би хотілося жінці, до колодязя таки забредали спраглі. Люди щиро дякували жінці за воду, і її серце щоразу наповнювалося теплом і радістю. Вона нарешті відчула свою потрібність. Посеред пустелі, на краю світу. В кожного, звісно, свій край. Для цієї жінки край світу був у пустелі.
Та одного разу до криниці підійшов вродливий стомлений чоловік. Сподобався він жінці. Він не прохав пити, а чекав, коли вона сама йому запропонує, та ще й піднесе. Жінка рада була такому гостю. Дістала свою найкращу посудину, наповнила її по вінця прохолодною водою і подала незнайомцю. Той обережно взяв до рук келих, підніс спочатку до носа, понюхав, тоді ледве приклався вустами, невдоволено скривився, надпив, а рештки сердито вилив собі під ноги. Тоді обізвав жінку останніми словами, а її воду – отрутою, крикнув, що її колодязь треба зрівняти з землею, щоб навіть сліду не залишилося. А її добряче побити, бо поїть вона людей гидотою. Він верещав і лаявся. Прокльони сипалися з його вуст горохом, і раптом тиха та завше сумирна й спокійна жінка не втрималася. Вона ж своїми руками розчистила цей колодязь, живе самотиною, не скаржиться на життя, догоджає усім. Насадила маленький городець і тільки з нього має для тіла поживу, а для серця і душі – розраду. Бо не одного спраглого врятувала її вода. Жінка й не спам’яталася, як накинулася з кулаками на чоловіка. І де сила взялася. Чоловік від несподіванки почав задкувати, перечепився ногою через камінь, упав навзнак і вдарився головою простісінько об цямрину. Мить – і він лежить бездиханно в ногах сторопілої жінки. Вона щойно вбила людину?
Жінка не встигає й спам’ятатися, бо до її оази під’їжджає новий подорожній. Він підбігає до бездиханного тіла чоловіка, нахиляється над ним. А коли пересвідчується, що той мертвий, з радісними криками кидається до жінки: «О, благородна пані! Цей покидьок – ґвалтівник і вбивця. Дякую вам щиро. Ви не тільки цілющою водою напоюєте спрагле тіло, ви зараз як меч правосуддя…» – «Я його не вбивала, він випадково оступився і впав», – виправдовувалася жінка. «А хто вам сказав, що це випадково?» – кланяючись жінці, відповів подорожній. І щойно він це промовив, як усе довкола почало змінюватися. Навкруги зазеленіла трава, сухі дерева вкрилися молодими листочками, а колодязь наповнився водою так щедро, що вона почала виливатися через край і за мить потекла струмочком…
От і вся притча, панночко. Ви мені нагадуєте мене колишню. Я виросла в столиці. Навчалася в університеті, мої батьки тільки через любов до мене
