люду менше. Ех… І я дуже скучив, навіть за школою. А за Костею і за бабусею Раєю, то слів нема як. А ти хіба не скучила за своїми уроками?
– Скучила. Дуже!
– Мамо, я люблю тебе!
Катя посміхається сину. Він геть не схожий на свого батька. Він так нагадує Зоряну. Очі, волосся, уста. У когось мобільний озивається гучною мелодією «Океану Ельзи»:
Десь там, у океані подій,
Десь там, на висоті моїх мрій,
Десь там, там, де панує любов,
І я відчуваю, як серце співає!
Як поруч з тобою —
Життя починається знов!..
Починається знов!..
– Так, поруч з тобою, – впевнено говорить до сина Катя і пригортає його до серця.
Муза плакала
Сталося. Ти повернувся.
Коли я перестала чекати, здригатися від звуків ліфту, від дріботіння дощу по віконній шибі, перестала прислухатися до чужих кроків на сходовому майданчику, гортати зачитану книгу споминів, болісно переживати знову і знову той фантомний біль, який по собі залишив Ти.
Перестала. Бо…
…навчилася жити без тебе, облишила марити минулим…
Ти прийшов. Зателенькав вхідний дзвінок спотвореною музикою Шопена, я рвучко відчинила двері. Я нікого не чекала сьогодні. Я просто тепер завжди так роблю. Не запитую – хто, чому, навіщо, просто рвучко відчиняю двері. Я перестала боятися… Свого міста, свого будинку, людей довкола, себе.
Стоїш. Тупцюєш на місці. Наче не було тих років без тебе, тих страшних днів, годин, хвилин, секунд, які тиснули одноманітністю, вбивали порожнечею, лякали холодом, бо без тебе. Стоїш. Мнеш у руках букет. Квіти. Жовті сумні троянди – колір смутку, нанизаний на тендітні рамена пелюсток. Трохи знічено протягуєш:
– Ну, привіт, мурашко! Це тобі! Був неподалік – вирішив зайти та провідати давню знайому!
Удавано весело й досить меланхолійно говориш і підводиш на мене очі. О, я знаю силу твоїх очей – блакитних і чистих, наче щойно вимите небо. Коли довго дивитися в них, зачинаєш літати, мріяти, а потім… Потім обов’язково падаєш і помираєш від кохання або від болю. Там чистота й наївність межують із небезпеками впіймати зустрічний вітер, який поламає, потрощить крила, і тоді… А тоді можна й не вижити. Ти знаєш про силу свого погляду і тому просвердлюєш мене очима, і раптом… твоя дзеркальна самовпевненість розбивається на друзки. Нажахано робиш півкроку назад – і ціпенієш.
Усе намарно, любий! Ти спізнився. Прийшов відігріти душу? Здається, так це називається, коли згадують про колишніх, утікаючи від теперішніх. Дарма. Бо зараз тут згарище. Зола холодна, іскри давно згасли й стали спогадом…
Дивлюся тобі в очі. Ні, я не відводжу погляд. Не тепер.
– Заходь. Чого тупцяєш на порозі? Поп’ємо кави. Потеревенимо. Скільки ми не бачились? Два роки? Три? Як шалено летить час! Кухня знаєш де. А я візьму в кімнаті вазу для квітів…
Ти
