збирати. Ти п’єш каву з цукром? Відколи? Напевне, це старість, бо солод перебиває смак гвоздики, аромат кориці, терпкість хризантем і ти це знаєш.
Говоримо ні про що, ведемо світську розмову – або товчемо воду в ступі. Ти продовжуєш мене дивувати, сиплеш компліментами направо і наліво. Про новий колір мого волосся, який мені так пасує, а красивій жінці пасує все, про те, що я змінила не тільки шпалери в кухні, а й гардеробчик – довжину спідниці та довжину ніг, що ошатність у моїй кухні та й у всій квартирі така, що аж хочеться тут залишитися жити… Хапаєш мене за руку, підносиш її до губ. Цілуєш мої пальці. Кажеш, що моя шкіра пахне хризантемами та кавою, що усміх мій, наче у янгола, що уста мої, наче спілі літні вишні.
Слова, слова, слова… О, звісно, таке чути завжди приємно. Слухати, та не вірити.
Раптом прокидається бурчанням домашній телефон. Визволяю свою руку з міцних твоїх обіймів. Неспішно виходжу в коридор і беру слухавку. Телефонує мама. Вона на відстані чує… тебе. Говоримо про якийсь дріб’язок, нагадує, що у мене важлива зустріч за годину. Я пам’ятаю про це і все ж щиро дякую мамі за нагадування. І не тільки за це… Бо вона мені щойно ще раз нагадала, хто ти насправді такий. Чую, як на тому кінці мама кладе слухавку. Та все ще тримаю свою біля вуха.
– Так, так, – голосно сміюся. – Я тебе також цілую, любий. Так, так! Я тебе також кохаю. Незабаром побачимось.
Кладу слухавку. Знаю – ти дуже уважно слухаєш. І «правильно» все зрозумієш. Збираю всю силу волі в кулак. Озираюсь і шпортаюся на твоєму розпачливому погляді. Очі кольору неба заволокло грозовими хмарами. Двобій завершено. Якусь мить мовчимо. Тиша, здається, з’їдає звуки і робиться вологою. Від неї пітніють долоні. Ти так і не зрозумів, коли програв.
Металевим безбарвним голосом порушую мовчання:
– Вибач, любий друже! У мене побачення. Трішки поспішаю. Приємно було зустрітись та довідатися про твої успіхи. При нагоді відвідаю твою виставку, обіцяю. Спасибі за запрошення. Бувай. Привіт львівському бомонду.
Тепер ми квити – цього разу я зачиняю перед твоїм носом двері, не грюкаючи, тихесенько і назавжди.
У мене справді зустріч: ділова й дуже важлива. Я впевнена – все буде бездоганно. Що мені якісь там багатоголові дракони? Адже я перемогла самого мінотавра, який ладен був мене з’їсти…
Шукаю мобільний, як завжди, десь посіяла. Він спокійнісінько мовчить на холодильнику в кухні. На столі натикаюсь на каталог твоєї виставки. Спеціально залишив. Не встояв, щоби не похвалитися. На обкладинці натюрморт із жовтих троянд, під ним готичними літерами виписано – «Персональна виставка “Муза”». Цікаво, хто вона – твоя Муза, та жінка, котрій ти присвятив цілу виставку? На обкладинці, під назвою, так гарно говориться про неї: «Усі портрети художника присвячені одній жінці, Музі митця. Єдиній, справжній, неповторній…» Я рада, що ти знайшов її. Ту – єдину. І вже не сприймаю твій візит як спробу нападу. Розумію його як намагання вибачитися за помилки минулого. По-іншому ти перепрошувати
