що не може дочекатися, коли почнеться навчальний рік.
– Ти хочеш у школу? – здивувався він.
– Так, хочу.
– Чому? Невже тобі не набридло сидіти за книжками? Учитися?
– Краще вже сидіти на заняттях, ніж бути вдома з так званим братиком, – зізналась Олеся й розповіла дещо про знущання над нею.
З того дня вони з Іванком почали проводити разом ще більше часу. Одного разу їх випадково у дворі побачив Костя зі своїми новими друзями. Хлопці підійшли, штовхнули Іванка в плече й почали кепкувати з них обох.
– Малюк, а ти вже цілував свою кралю? – хихикнув Костя.
– Що її цілувати, коли в неї ще й цицьки не виросли?! – сказав його друг, і обоє зареготали.
Іванко кинувся до старшого хлопця, але той був набагато більший за нього, ударив кулаком в обличчя. Іванко не втримався на ногах, упав, з носа заюшила кров, але хлопець не хотів так легко здаватися, підвівся і знову кинувся на кривдника.
– Не треба! – Олеся відтягла його вбік.
Вона схопила камінь, замахнулася на Костю.
– А я до чого? – він зробив крок назад. – Дурна чи що?
– Дурна! І зараз голову тобі ним розіб’ю!
– Навіжена! – сплюнув Костя і покрутив пальцем біля скроні. – Зовсім того?
– Та ну їх! – махнув рукою Костин друзяка. – Ходімо, нехай милуються голубки!
За вечерею Олеся все розповіла. Костя боляче смикнув її під столом за руку, але дівчинка терпіти далі знущання вже не могла.
– Костику, синку, це правда? – Раїса Іванівна зі співчуттям подивилася на сина. – Ти ображав сестру?
– Ви її побільше слухайте! – сказав Костя. Хлопець набурмосився, й Олеся побачила, як у нього почервоніли кінчики вух. – Вона ще й не таке вигадає. Не хоче, щоб я тут жив – ось і оббріхує мене!
– Це правда! Можете спитати в Іванка, – сказала Олеся.
– Лесю, ти правду кажеш? – запитав її батько.
– Мама навчила мене завжди казати правду.
– Навіть не знаю, – стенула плечима жінка. – На сина ніколи не було нарікань. Я не вірю, що він міг тебе, Олесю, ображати.
– Лесю, може, ти того… Трохи вигадала? – невпевнено промовив батько.
– Я не брешу! – спалахнула Олеся, ображена тим, що їй не вірить навіть тато. – Він і вдома мене не раз ображав!
– І ти мовчала? – скептично спитала жінка.
– Бо не хотіла ябедничати!
– Вона бреше! – закричав Костя. – Я її й пальцем не чіпав! Мамо, ти мені віриш?!
– Вірю, синку, вірю, заспокойся, – лагідно промовила Раїса Іванівна. – А ти, Олесю, навіщо вигадуєш таке? Обмовляєш свого брата?
– Ви… Ви всі… – Олеся встала з-за столу. – Ви всі мені бридкі! – скрикнула вона крізь сльози й побігла у свою кімнату.
Дівчинка довго плакала, обнявши ляльку. Потім, щоб заспокоїтися, дістала мамині листи й почала їх перечитувати.
Костя помстився
