і красиву маму. Перед Олесею лежала ніби інша жінка із завмерлим восковим обличчям і заплющеними очима.
– Нема у тебе мами, дитинко, – зітхнула якась бабця. – Померла твоя мама.
– Ні! – закричала Олеся. – Ви брешете! Це неправда!
Дівчинка стиснула кулачки й почала гамселити ними ненависну чужу злу бабцю. Вона плакала, била й била кулаками стареньку, потім – жінку в чорній хустці, увесь час кричачи, що вони їй брешуть. Прийшов батько, підхопив доньку на руки, поніс до її кімнати. Олеся кричала, пручалася, била батька по обличчю, по голові й голосно плакала. Чоловік схопив її в обійми та притиснув до себе.
– Тихо, сонечко, тихо, – промовляв він стишеним голосом, – не треба так, уже нічого не зміниш.
– Ви всі брехуни! – промовила спересердя дівчинка і схлипнула. – Мама не могла померти! Вона не могла мене покинути! Не могла! Вона мене любить, а ви всі – злі!
– Так, Олесю, мама тебе любить, але вона була хвора, дуже хвора, – тихо промовив батько, послабивши обійми, коли донька перестала пручатися. – І вона не померла, а…
– А що? – Олеся подивилася батькові прямо в очі.
Він не витримав того погляду, утупив очі в землю, тяжко зітхнув.
– Тепер мама буде на небі, – сказав ледь чутно.
– Чому не зі мною?
– Вона завжди буде з тобою, у твоїх думках, у твоєму серці.
– Я хочу до мами, – знову повторила дівчинка.
– Зараз ти вдягнешся і побудеш у сусідки. Добре?
– Чому?
– Бо в тата багато справ, – пояснив він, перевдягаючи дівчинку, – я впораюсь і заберу тебе. Домовилися?
– Можна я візьму Марійку?
Батько кивнув на знак згоди. Він хотів узяти Олесю на руки, але дівчинка заперечила:
– Я вже доросла.
Чоловік узяв за руку доньку, провів повз натовп жінок, що були біля її мами. Олеся вже не плакала. Вона мовчки пройшла кімнатою, вийшла надвір, слухняно подибала за батьком до сусідчиної хати, переступила поріг, витерла ноги, привіталася.
– Ти, Олесю, побудеш тут, – сказав батько, знявши з доньки курточку, – а потім я прийду по тебе.
– Я ще побачу маму? – спитала Олеся.
– Так, – кивнув головою батько й швидко пішов із хати. Як тільки не намагалася сусідка тітка Ліда розговорити дівчинку – усе марно. Сіла на стілець біля вікна, обняла свою ляльку й дивилась у вікно. А там лив дощ, і геть нічого не видно було. Тітка намагалася погодувати Олесю – та ніби не чула її, так і просиділа до вечора. Коли за вікном споночіло, жінка роздягла Олесю, поклала спати у своїй хаті. Дитина не противилась, не зронила жодного слова – слухняно лягла на велике тітчине ліжко, обняла ляльку й заплющила очі.
Погода змилостивилася, і на похоронах не бешкетував вітер, навіть дощ стих. Олеся мов заклякла на кладовищі біля материної труни. Мама їй здавалася чужою жінкою, яка вбралась у мамин одяг і прикинулася нею. Коли почалося прощання,
