Дала! – спохопився чоловік і поліз рукою до кишені штанів.
Він дістав дріб’язок і дві гривні.
– Ось, це все, що лишилося. Бери, доню! – віддав їй гроші.
Олеся знала, що цього занадто мало, щоб Тетянка залишила її в спокої, тож доведеться просити в мачухи. Вона так просто не дасть ні копійки, тож потрібно вигадати щось правдоподібне.
Удома Вусата Гора зустріла дівчинку з розкритими обіймами. Улесливим голосом проспівала про те, як Олеся подорослішала та схудла, тож треба її відгодувати. Дитині неприємним було все, що робила жінка: її обійми, солодкі слова – усе тхнуло нещирістю. Олеся швидко поїла, подякувала й поквапилась у свою кімнату. Серце наповнилося щемом, коли побачила рідні стіни, своє ліжко, тумбочку, де ховала листи від мами. Дверцята виявилися напіввідчиненими, і дівчинка заглянула всередину. Там було порожньо, на тумбочці сиділа улюблена лялька, вдягнена у сукню, пошиту ще мамою. Олеся взяла ляльку в руки, притиснула її до грудей, і на душі стало спокійніше й тепліше. На вікні – ті самі квіти, на ліжку – її ковдра. Усе так, як і було до від’їзду.
Олеся відчинила шафу – одяг на місці. Вона прилягла на ліжко, не випускаючи з рук ляльку, і незчулася, як задрімала. Їй наснилася мама. Вона схилилася над донечкою, погладила по голівці, лагідно всміхнулась і промовила: «Доню, сонечко моє, час прокидатися!» – «Зараз, мамо!» – крізь сон промовила дівчинка. Вона була в тому стані, коли вже розуміла реальність, але сон ще не відпускав, і їй не хотілося, щоб сновидіння скінчилося, а разом із ним зник образ мами, такої милої, доброї, найкращої у світі!
– Мамо, не йди! – скрикнула дівчинка, коли дорогий образ розтанув.
Олеся розплющила очі. Вона у своїй кімнаті, де все, як колись, тільки вона тут, а мама – у снах. Дівчинці хотілося заснути знову, щоб побачити маму, і вона ще раз заплющила очі, але сон уже пропав. Олеся трохи полежала в ліжку, підвелася, посадила ляльку на тумбочку й надумала піти до Ніни.
Подруга зустріла її радісно, защебетала, як за нею сумує. Дівчатка погуляли вулицями, розповідаючи одна одній новини.
– Як там Іванко? – поцікавилась Олеся.
– Як? Нормально. Сама спитай його, – усміхнулася Ніна. – Закохалась чи що?
– Та ну тебе! – зашарілась Олеся. – Ніно, мені потрібно трохи грошей, – сказала дівчинка й розповіла про Тетянку.
– Точно треба їй трохи дати, хай би вдавилася! – погодилась Ніна. – А то вона тебе чмирити постійно буде.
– Отож! А мачуха не дасть, я це знаю. У неї снігу взимку не випросиш.
– Потрібно виручати подругу! – Ніна задумалась. – Чекай на мене завтра ввечері, щось роздобуду.
– Де ти візьмеш?
– То вже моя проблема! – усміхнулась Ніна.
– Я не знаю, коли зможу віддати борг.
– Я ж не сказала, що дам у борг. Просто допоможу тобі, а колись ти мене виручиш.
– Гаразд.
Увечері Олеся попросила грошей у мачухи.
– Навіщо тобі, квіточко? – лелійним голоском запитала
