попелу лишилась,обгорілий чорний пень.
І нараз пропали чари,
сонце глипнуло в вікно!..
Я прокинувся. Чи справді?
Все те ще не так давно?
Я ще не старий! Ще сила
є в руках і у души!
Ще поборемося, доле!
Ну, попробуй, задуши!
Я ще не старий! Не згинув
ще для мене жизні зміст,
хоч журба, хоч горе тисне —
ні, ще я не песиміст!
У долині село лежить,
понад селом туман дрижить,
а на горбі край села
стоїть кузня немала.
А в тій кузні коваль клепле,
а в коваля серце тепле,
а він клепле та й співа,
всіх до кузні іззива.
«Ходіть, люди, з хат, із поля!
Тут кується краща доля.
Ходіть люди, порану,
вибивайтесь з туману!»
Та тумани хитаються,
понад селом згущаються,
розляглися по полях,
щоб затьмити людям шлях.
Щоб закрити їм стежини
ті, що вгору йдуть з долини,
в тую кузню, де кують
ясну зброю замість пут.
Ой ідуть-ідуть тумани
наддністровими лугами,
наче військо з корогвами,
а передом отамани.
Сурми бойові не грають,
і панцирики не дзвонять,
тілько смуток навівають,
верби віття низом клонять.
Тілько в мряці тонуть села,
і уява мари плодить;
тілько дума невесела,
мов жебрак, по душах ходить.
Над великою рікою на скалі крутій сиджу
і, затоплений у мріях, в воду биструю гляджу.
Валом хвилі, валом хвилі пруться, плещуть, миготять,
сонце грає, прибережні верби віттям їх пестять.
Із-за закрута одного враз дараба виплива —
зіллям, зеленню повита, плеще, грає, мов жива.
Керма тихо хвилі крає, не булькоче, не скрипить,
і керманич молоденький, мов мальований, стоїть.
На дарабі гра музика, чути співи голосні,
брязкають чарки блискучі, ллються вина запашні,
сяють очі молодії серед жартів і розмов…
Сміх і співи… Се гуляють Радощі, Краса, Любов.
Я поглянув, і зітхання піднімає грудь мою.
О, мої юнацькі мрії, пізнаю вас, пізнаю!
Скілько вас з розпучним криком і слізьми я доганяв —
на весільную дарабу я ніколи не попав.
Ні, тепер уже за вами не погоню я услід!
Прощавайте! Своїм блиском ви молодших веселіть.
Сміх, і співи, і музика ще бринять, немов по склі,
і за закрутом дараба звільна щезла в синій млі.
Знов затоплений у мріях я гляджу на бистрину.
Що се плещуть, миють хвилі? Наче білу грудь сніжну!..
Мов рожеві любі руки… шийку круглу… і лице…
Ох, адже я знав, здається, цілував лице отсе!
Се ж вона, вона, чий образ тузі втихнуть не дає!
Се те тихе нездобуте щастя вбогеє моє!
Вбите! Втоплене!.. І в воду, мов скажений, кинувсь я,
щоб
