брехали во дні оні,Як щитами руські сили
Степ весь перегородили,
Мов степовая пожежа
Степ увесь перемережа
З краю в край з одного маху!
Завдали ж лисицям жаху
Ті щити! І досі сниться
Їм та руськая вольниця,
Те гулящеє юнацтво,
Те козацтво, гайдамацтво,
Що не знало волі впину,
Що боролось до загину;
І пройшло, як море крови,
Як пожежа по степові,
По історії Вкраїни…
Навіть згадки, навіть тіні
Тих великих мар донині
Страшно виплодам яскині,
І огню зубами крешуть,
На щити червоні брешуть.
На рѣкахъ вавилонскихъ,
тамо сѣдохомъ и плакохомъ[68].
На ріці вавилонській – і я там сидів,
На розбитий орган у розпуці глядів.
І ругався мені вавилонців собор:
«Заспівай нам що-будь! Про Сіон! Про Табор![69]»
«Про Сіон? Про Табор? Їм вже чести нема.
На Таборі – пустель! На Сіоні – тюрма!
Лиш одну хіба пісню я вмію стару:
Я рабом уродивсь та рабом і умру!
Я на світ народився під свист батогів,
Із невольника батька, в землі ворогів.
Я хилиться привик від дитинячих літ
І всміхаться до тих, що катують мій рід.
Мій учитель був пес, що на лапки стає
І що лиже ту руку, яка його б’є.
І хоч зріс я, мов кедр, що вінчає Ливан[70],
Та душа в мні похила, повзка, мов бур’ян.
І хоч часом, мов грім, гримне слово моє,
То се бляшаний грім, що нікого не вб’є.
[І хоч вирвеся з уст крик: «Най гине тиран!»,
То не крик се душі, тільки брязкіт кайдан][71].
І хоч душу манить часом волі приваб,
Але кров моя – раб! Але мозок мій – раб!
Хоч я пут не ношу на руках, на ногах,
Але в нервах ношу все невольницький страх.
Хоч я вольним зовусь, а, як раб, спину гну
І свобідно в лице нікому не зирну.
Перед блазнем усяким корюся, брешу,
Вольне слово в душі, наче свічку, гашу.
Хоч труджусь день і ніч, не доїм, не досплю,
А все чую, немов я на панськім роблю.
І хоч труд свій люблю, а все сіпа гачок:
Ти прикутий до нього, мов раб до тачок.
Хоч добра доробивсь, та воно лиш тяжить,
Мов чуже для когось, мушу я сторожить.
З ким в життю не зійдусь, все підляжу йому;
Так чи сяк вибирать – все найтяжче візьму!
І хоч часом в душі підіймається бунт,
Щоб із пут отрястись, стати твердо на ґрунт, —
Ах, то й се не той гнів, що шаблюку стиска,
Се лиш злоба низька і сердитість рабська.
Вавилонські жінки, відвернувшись, ідіть
І на мене здивовано так не глядіть!
Щоб не впало прокляття моє на ваш плід,
Не прийшлось би раба привести вам на світ.
Вавилонські
На рѣкахъ вавилонскихъ, тамо сѣдохомъ и плакохомъ… – Епіграф – зачин 136-го (137-го) Давидового псалма з біблійної «Книги Псалмів» («Над річками Вавилонськими, – там ми сиділи та й плакали…»), полемічною інтерпретацією якого і є цей Франків вірш.
Сіон і Табор – священні гори, на яких стоїть місто Єрусалим.
Ливан (Ліван) – країна в Західній Азії, а також однойменний гірський хребет, який укривають гаї ліванського кедра.
Пропущену в збірці «Semper Tiro» строфу відновлено за публікацією в антології «Акорди» (Львів, 1903. – С. 112).
