стережися злюк,А дармоїдам все кажи: А засі!
Як трапиться тобі в громадськім ділі
Здобути голос, вплив якийсь і значність,
Народ вести, снувати плани смілі,
То пам’ятай і все май ту обачність,
Не вірити і не дуфать ніколи
На княжу ласку й на народну вдячність.
Бо княжа ласка, як той сніг на поли,
Що вітер здує, в південь злиже сонце
І лишить чорний ґрунт, пустий і голий.
Народна вдячність, ти, фатальний гонче,
Що з злою вістю все прибудеш вчасно,
А з доброю все спізнишся доконче!
І не міркуй, що де ти бачиш ясно,
Там іншим з твого слова засвітає,
Хаос думок уложиться прекрасно.
Не вір, що люд твої заслуги пощитає,
Що задля них одну дрібну провину
Тобі простить! Він судить – не питає.
І знай, коли щасливую годину
Ти прозівав, щоб інших взять під ноги,
Тебе самого безпощадно в глину
Затопчуть, як камінчик в брук дороги.
Ти йдеш у вишукано скромнім строю
І згірдно так глядиш на сю пропащу,
Що натяк сам – назвать її сестрою —
Ти за зневагу приняла б найтяжчу.
Ти чесна! Двадцять вісім літ проживши,
Ти весну молодости вже найкращу
Пустила мимо! Ти пройшла, не пивши,
Поуз криницю втіхи життєвої,
Уста свої презирством заціпивши.
Чого ти ждеш? Чи ще весни нової?
Вона минула вже безповоротно.
Ти гордо йдеш, та вже ціпкії звої
Жаль простяга, та вже тобі турботно,
Вже щось гірке під серце підступає,
Сумне, як день, що йде понуро-сльотно.
Чи то не зависть по душі щипає?
Минаєш ту пропащу, мов не бачиш,
А скоса зиркнеш – щось в устах злипає…
Мабуть, вночі до подушки заплачеш!
Дівчино, каменю дорогоцінний,
Затоптаний в болото, тванню вкритий,
Та й досі в блиску свойому нетлінний!
На тебе я дивлюся сумовитий:
Який багатий скарб чуття й любови
Марнується розтоптаний, розбитий!
Огонь, що так горить у твоїй крови,
Нагадує мені часи старії,
Коли чуття не гнули ще в окови.
Така, як ти, колись в Александрії[75],
Співаючи, по вулицях ходила
Під іменем Єгиптянки Марії[76].
І так, як ти, й вона тоді твердила:
«Усіх люблю! Чи бідний, чи багатий,
До мене йди і попускай вудила
Своїм бажанням! Я не для заплати,
А через той огонь, що в жилах грає,
В свої обійми рада всіх приняти!
В кого жура сон ніччю пожирає,
Хто радощів не має з ким ділити,
Хто пристрасти пожежею згорає,
Хто в праці гнесь, без діл не може жити —
До мене йдіть! Я всім на своїм лоні
Дам рай або про рай хоч хвилю снити».
Благословлю уста
Александрія – місто і порт у Єгипті, на Середземному морі; центр елліністичної культури та раннього християнства.
Марія Єгиптянка (Єгипетська) (354—431, за іншою версією – VI ст.) – свята, леґендарна блудниця, що 17 років була повією в Александрії, та згодом у Єрусалимі розкаялася у своїх гріхах та на 47 років усамітнилася в пустелі за рікою Йордан. Апокрифічне житіє Марії Єгиптянки І. Франко переклав з церковнослов’янської мови та включив до збірки «Три святі грішниці. Старохристиянські леґенди» (Львів, 1910).
